«Яблуня, що пам'ятає» (коротка повість-пролог)

Задовго до того, як Віктор переступив поріг садиби Ешґроув, у цьому домі жила інша історія — та, що почалася за сто років до народження Елізи й закінчилася за день до її весілля.
 
Кажуть, у садибі Ешґроув ніколи не грали весільні дзвони. Кажуть, що кожна наречена цього роду помирала перед вівтарем — або тікала, або божеволіла, або зупинялася, як Еліза. Але ніхто не знав, звідки взялося це прокляття.
 
А почалося все з Елеонори.
 
Вона була прапрабабусею Елізи — дівчиною з очима кольору осіннього неба й руками, що вміли тримати і голку, і меч. Вона кохала чоловіка на ім'я Адріан, що був садівником у їхньому домі. Він був незнатний, бідний, але вона обрала його — всупереч волі батька, всупереч волі церкви, всупереч усьому світу.
 
Батько Елеонори — старий лорд Ешґроув, такий самий, як і всі лорди цього роду, — не міг цього стерпіти. Він наказав посадити Адріана в підвал і тримати там, поки Елеонора не погодиться вийти заміж за багатого сусіда.
 
Елеонора не погодилася.
 
Тоді батько зробив гірше. Він сказав їй, що Адріан помер. Що він захворів у підвалі й не вижив. Що вона може побачити його тіло, якщо хоче — але спочатку мусить дати згоду на шлюб.
 
Елеонора повірила. Вона стояла під яблунею в саду, де вони з Адріаном зустрічалися щоночі, і плакала так, що здавалося — земля під нею розмокне від сліз.
 
А потім вона зупинилася.
 
Не померла. Не зникла. Просто зупинилася — як Еліза через сто років. Її тіло залишилося під яблунею, а дух — десь між світами, між сном і життям.
 
Батько поховав її під тією ж яблунею. Він не сказав нікому правди. Він сказав, що вона померла від горя. І весь рід Ешґроув із того дня носив на собі тінь цієї брехні.
 
А Адріан не помер. Він вибрався з підвалу через тиждень — худий, виснажений, але живий. І коли він прийшов до саду й побачив свіжий пагорб під яблунею, він зрозумів усе.
 
Він не плакав. Він не кричав. Він просто сів під деревом і залишився там. Кажуть, він сидів так три дні й три ночі. А на четвертий ранок його знайшли мертвим — із посмішкою на обличчі й гілкою яблуні в руці.
 
Його поховали поруч із Елеонорою. Але камінь поставили лише один — бо батько не хотів, щоб хтось знав, що садівник лежить поруч із його донькою.
 
З того дня яблуня в саду Ешґроув цвіте двічі на рік — навесні й восени. І кажуть, що коли вітер гойдає її гілля, чути два голоси: один шепоче «пробач», інший — «я кохаю». 
 
Еліза дізналася цю історію від Мари, коли їй було дванадцять. Вона тоді не зрозуміла її. Вона подумала, що це просто казка — сумна, але казка.
 
А потім вона виросла. І зустріла Томаса. І повірила йому. І коли він не приїхав, вона стояла під тією ж яблунею, де стояла Елеонора сто років тому.
 
І зупинилася.
 
Бо прокляття Ешґроув — це не кров. Це брехня, що передається від батька до доньки, від покоління до покоління. Брехня, що «як краще» — це краще. Що правда вбиває. Що кохання можна вибрати за тебе.
 
Еліза стала третьою. Елеонора — першою. А між ними була ще одна — бабуся Елізи, що померла молодою, і ніхто не знав чому. Тепер Віктор знав.
 
І коли він приніс Елізі правду — справжню, повну, без жодної брехні — він зробив те, чого не зміг зробити ніхто за сто років. Він розірвав коло.
 
Бо прокляття не знімають поцілунком. Його знімають правдою.