Труп Нареченої
ЧАСТИНА 14. НІЧ
Уночі вона вперше заснула. По-справжньому. З заплющеними очима, з диханням, зі снами.
Віктор лежав поруч і слухав, як вона дихає. Він боявся заплющити очі — раптом вона зникне. Раптом усе це виявиться сном.
Але вона не зникла.
Він лежав і дивився на неї. На її обличчя, розслаблене у сні. На її руки, що лежали на ковдрі. На її волосся, розсипане по подушці.
Він думав про те, що міг би ніколи не зайти в ту кімнату. Що міг би послухати лорда й не відчиняти двері. Що міг би зробити каблучку, отримати гроші й поїхати.
Але він зайшов. І тепер він лежав поруч із жінкою, яку кохав.
Зранку вона прокинулася і подивилася на нього.
— Я бачила сон, — сказала вона. — Вперше за три роки.
— Який?
— Що ми втікаємо. Від усіх. Від прокляття. Від минулого. І ніхто нас не наздоганяє.
Віктор усміхнувся.
— Це не сон, — сказав він. — Це план.
Вона засміялася і притулилася до нього.
— А куди ми втечемо?
— До моря. Я чув, там є місто, де ніхто не знає наших імен. Де можна почати все заново.
— А твоя майстерня?
— Майстерню можна відкрити будь-де. Головне — щоб були руки й вогонь.
Вона підняла на нього очі.
— А я? Що я буду робити?
— Ти будеш жити. Малювати. Дихати. Іноді — плакати. Іноді — сміятися. Все, що роблять живі люди.
Вона довго дивилася на нього.
— Я не знаю, як це — жити, — зізналася вона. — Я забула.
— Я навчу тебе, — сказав він. — А ти навчиш мене.
#1431 в Фентезі
#315 в Міське фентезі
#4418 в Любовні романи
#129 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 18.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
