ЧАСТИНА 10. ІСТИНА

Вітальня була найбільшою кімнатою в садибі — з високою стелею, з портретами на стінах і з каміном, що займав майже всю східну стіну. Але того вечора вона здавалася тісною. Можливо, через людей, що зібралися в ній. Можливо, через напругу, що висіла в повітрі, як дим.
 
Віктор стояв біля каміну. Лорд Ешґроув сидів у кріслі — тому самому, в якому він провів останні три роки свого життя. Мара стояла біля дверей, тримаючись за одвірок, ніби боялася, що підлога вислизне з-під ніг. Старий священик — отець Бернард, сухенький чоловік із сивою борідкою й очима, що бачили надто багато, — сидів на стільці біля вікна й перебирав чотки.
 
А Еліза сиділа в кріслі навпроти батька. Вона була бліда, але очі горіли — вперше за три роки в них було щось, крім порожнечі.
 
— Я зібрав вас тут, — почав Віктор, — бо те, що я скажу, стосується всіх. І бо я не хочу, щоб хтось потім казав, що його не попередили.
 
Він подивився на лорда. Той не відвів очей.
 
— Еліза не мертва, — сказав Віктор. — Вона ніколи не була мертвою. Її тіло живе. Її серце б'ється. Але її дух зупинився. Вона спить наяву — і її можна розбудити.
 
— Як? — запитав отець Бернард. Голос у нього був спокійний, але чотки в руках завмерли.
 
— Правдою, — відповів Віктор. — Повною. Без жодної брехні. Без жодного "я думав, що так краще". Без жодного "я хотів як краще".
 
Він подивився на лорда.
 
— Ви брехали їй три роки. Ви казали, що наречений боїться. Що він потребує часу. Що він повернеться. Але ви знали правду. Ви знали, що він не приїде. Ви знали, що він кохає іншу. Ви знали, що він написав їй листа — і ви не віддали його.
 
Лорд Ешґроув заплющив очі. По його обличчю текли сльози — повільно, беззвучно, як дощ по склу.
 
— Я хотів як краще, — прошепотів він.
 
— Я знаю, — сказав Віктор. — Але "як краще" — це не правда. Це брехня, в яку ви самі повірили. І ця брехня вбила вашу доньку.
 
Він підійшов до Елізи й став на коліно перед її кріслом.
 
— Елізо. Те, що я зараз скажу, буде боляче. Але це правда. І тільки правда може тебе розбудити.
 
Вона дивилася на нього. Її руки тремтіли.
 
— Кажи, — прошепотіла вона.
 
— Твій наречений не приїхав, бо кохав іншу. Він не боявся. Він не шкодував. Він просто вибрав не тебе. І це боляче. Але це правда. Твій батько знав це. Він брехав тобі. Він хотів тебе врятувати — але він тебе вбив.
 
Еліза заплющила очі. Сльози текли по її щоках.
 
— А ти? — запитала вона, не розплющуючи очей. — Ти кохаєш мене?
 
Віктор відчув, як у нього перехопило подих. Він не готувався до цього запитання. Він готувався говорити про правду, про прокляття, про те, як розбудити людину. Але не про це.
 
— Так, — сказав він. — Кохаю.
 
Вона розплющила очі. І в них було щось нове — не біль, не страх, а щось схоже на надію.
 
— Тоді я хочу жити, — сказала вона. — Не тому, що він не приїхав. А тому, що ти прийшов.