ЧАСТИНА 6. ТАЄМНИЦЯ РОДИНИ

Лорд Ешґроув не любив говорити про смерть доньки. Але стара служниця, Мара, любила. Вона не боялася слів. Вона боялася тиші.
 
— Вона не померла, — сказала Мара одного разу, коли вони стояли на кухні. Вона мила посуд, і руки в неї тремтіли. — Вона зупинилася.
 
— Що це означає? — запитав Віктор.
 
— Наречений не приїхав. За день до весілля. Він прислав листа — писав, що не може. Що боїться. Еліза прочитала його в саду, під яблунею. І з того дня вона не рухалася. Не їла. Не говорила. Лікарі казали — диво. Священик казав — прокляття. А лорд… лорд сказав, що вона чекає.
 
— На кого?
 
Мара подивилася на нього з жалем.
 
— На того, хто повернеться.
 
Віктор відставив чашку.
 
— А хтось повертався?
 
— Ніхто. Лорд нікого не пускав. Він казав, що вона проклята, і що ніхто не повинен її бачити. Він зачинив її в тій кімнаті й нікому не дозволяв увійти. Навіть мені. Я приносила їжу й залишала під дверима. А потім він сказав, що вона не їсть. Що вона не потребує їжі.
 
— А чому він не поховав її?
 
Мара заплакала. Тихо, беззвучно, витираючи сльози фартухом.
 
— Бо він не міг. Вона була його єдиною донькою. Він думав, що якщо вона в кімнаті — то вона ще тут. Що вона чекає. Що вона повернеться.
 
Вона підвела на нього очі.
 
— Але вона не поверталася. Три роки. І він старів. І я старіла. І весь дім старів разом з нами.
 
— А що сталося з Томасом? — запитав Віктор. — З нареченим?
 
Мара витерла очі.
 
— Він поїхав. Кажуть, одружився з іншою. Кажуть, вона була гарна. Кажуть, він був щасливий.
 
Вона підняла на нього очі.
 
— Але я не вірю. Людина, що збрехала перед Богом, не може бути щасливою. Вона може вдавати. Але не бути.