ЧАСТИНА 5. МАЙСТЕРНЯ

Він почав працювати. Вдень — над каблучкою, вночі — над запитаннями, на які не мав відповідей.
 
Метал плавився слухняно. Віктор виготовив основу — тонку, витончену, з двома руками, що піднімалися до каменю. Камінь він знайшов у скриньці, що стояла на дні валізи лорда — темно-синій, із прожилками, що нагадували вени. Він був теплий на дотик, ніби живий.
 
Віктор працював годинами, забуваючи про їжу й сон. Він хотів зробити цю каблучку ідеальною — не для лорда, не для грошей, а для неї. Для дівчини, що три роки лежала в зачиненій кімнаті й чекала, поки хтось запитає її, чого вона хоче.
 
Еліза приходила до майстерні. Вона сиділа на стільці біля вікна, підібгавши ноги, і дивилася, як він працює. Вона не відкидала тіні. Віктор намагався не думати про це.
 
— Розкажи мені про себе, — попросила вона одного вечора.
 
Він розповів. Про дитинство в майстерні батька. Про те, як навчився тримати молоток раніше, ніж ложку. Про те, що ніколи не кохав.
 
— Ніколи? — перепитала вона.
 
— Ніколи.
 
— А зараз?
 
Він підняв очі від вогню. Вона дивилася на нього, і в її погляді було стільки надії, що йому стало боляче.
 
— Зараз я роблю каблучку для мертвої дівчини, — сказав він. — І не знаю, чи це найдурніше, що я робив у житті.
 
Еліза засміялася. Вперше. Сміх був схожий на дзвін кришталю.
 
— А якщо вона не мертва? — запитала вона.
 
Віктор промовчав. Він не знав відповіді.
 
— Розкажи мені про себе, — попросив він.
 
І вона розповіла. Про те, як росла в цьому домі, де все було старим і тихим. Про те, як мріяла про подорожі, про море, про міста, де ніхто не знає її імені. Про те, як зустріла Томаса — на ярмарку, де він продавав коней. Він був високий, усміхнений, і казав, що кохає її.
 
— Він брехав? — запитав Віктор.
 
— Не знаю. Можливо, тоді він не брехав. Можливо, кохав. А потім перестав.
 
Вона подивилася на вогонь.
 
— Найгірше не те, що він не приїхав. Найгірше те, що я не знаю чому. Я чекала на нього і думала, що він боїться. Що він слабкий. Що мені треба бути сильною, щоб пробачити його. А потім…
 
Вона замовкла.
 
— А потім я дізналася, що це не страх. Це вибір. Він вибрав не мене.
 
Вона підняла на нього очі.
 
— Ти знаєш, що це означає? Бути обраною не собою?
 
Віктор похитав головою.
 
— Це означає, що ти недостатньо хороша. Що в тобі щось не так. Що ти могла б бути кращою, якби старалася більше. І ти стараєшся. Ти стараєшся все життя. Але це не допомагає.
 
Вона заплющила очі.
 
— Я думала, що помру від цього. І я померла. Тільки не так, як усі.