ЧАСТИНА 4. ІМ'Я

— Мене звати Еліза, — сказала вона. Голос був тихий, як шелест тканини. — Ти новий майстер?
 
Віктор відступив на крок. Серце билося десь у горлі.
 
— Ви… ви живі?
 
— Я не знаю, що це означає, — відповіла вона. — Я не їм. Не сплю. Не старію. Але я тут.
 
Вона сіла на ліжку. Сукня зашелестіла. Рухи були повільні, ніби вона розучувала їх заново.
 
— Мій батько хоче, щоб ти зробив каблучку. Він думає, що це мене заспокоїть. Що я нарешті піду.
 
— А ти? — запитав Віктор. — Ти хочеш піти?
 
Еліза подивилася на нього довгим поглядом. У її очах не було страху. Було щось гірше — самотність такої глибини, що Віктор відчув, як у нього холоне в грудях.
 
— Я хочу, щоб хтось запитав мене, чого я хочу, — сказала вона. — Ти перший за три роки.
 
— Три роки? — перепитав він. — Ти тут три роки?
 
— Я тут три роки, — повторила вона. — Але я не знаю, чи це довго. Час для мене тече інакше. Іноді здається, що минула лише мить. Іноді — що тисяча років.
 
Вона подивилася на свої руки.
 
— Я пам'ятаю день, коли все зупинилося. Я стояла в саду, під яблунею. Читала листа. І раптом світ став… тихим. Дуже тихим. Я хотіла кричати, але не могла. Хотіла плакати, але сліз не було. Я просто стояла. А потім… потім я вже лежала тут.
 
— І ти не намагалася встати?
 
— Намагалася. Спочатку. Але тіло не слухалося. А потім я звикла. І перестала намагатися.
 
Вона підняла на нього очі.
 
— Ти знаєш, що найгірше? Не те, що я не можу рухатися. Найгірше те, що я не можу відчувати. Я не відчуваю холоду. Не відчуваю голоду. Не відчуваю болю. Я наче… наче річ. Я наче меблі в цій кімнаті.
 
Віктор сів на стілець біля ліжка. Він не знав, що казати. Він ніколи не вірив у дива. Але те, що лежало перед ним, було дивом — або прокляттям.
 
— Я зроблю тобі каблучку, — сказав він. — Але не тому, що твій батько просить. А тому, що ти попросила.
 
Еліза всміхнулася. Вперше. Усмішка була слабка, ледь помітна, але справжня.
 
— Дякую, — сказала вона. — Ти перший, хто сказав мені «ти». Всі інші кажуть «вона».
 
Віктор подивився на неї.
 
— А як ти хочеш, щоб до тебе зверталися?
 
— Як до живої, — сказала вона. — Навіть якщо я нею не є.