ЧАСТИНА 2. ГОСПОДАР САДИБИ

Старий лорд Ешґроув сидів у кріслі біля каміну, закутаний у плед, і дивився на Віктора так, ніби зважував його на терезах. Вогонь у каміні горів слабо, ніби боявся розгорітися. Кімната була великою, з високою стелею, але здавалася тісною — через книжки, папери й пил, що вкривав усе, ніби тут ніхто не жив, а лише чекав.
 
— Ви не вірите в прокляття, — сказав лорд. Це не було запитанням.
 
— Я вірю в те, що можна побачити й потримати в руках, — відповів Віктор. — Мені потрібен ескіз.
 
Лорд простягнув йому аркуш. Папір був старий, жовтий, із загнутими краями й плямами, схожими на сльози. На ньому була намальована каблучка — тонка, з двома руками, що тримають камінь. Камінь був незвичайний: темно-синій, майже чорний, із прожилками, схожими на вени.
 
— Це сапфір? — запитав Віктор, роздивляючись.
 
— Це сльоза, — сказав лорд. — Моєї доньки. Вона померла три роки тому. За день до весілля.
 
Віктор підняв очі. Він бачив багато дивних замовлень — персні для коханок, кулони для померлих дружин, навіть одну шпильку для волосся, яку чоловік замовляв для жінки, що пішла від нього. Але це було вперше.
 
— І ви хочете, щоб я зробив обручку для… мертвої?
 
— Я хочу, щоб ви зробили обручку для неї, — сказав лорд. — Вона чекає.
 
— Чекає? На що?
 
Лорд довго мовчав. Вогонь у каміні тріснув, і тінь від крісла хитнулася на стіні.
 
— Ви коли-небудь втрачали когось, майстре?
 
— Ні.
 
— Тоді ви не зрозумієте. Але я скажу. Вона не пішла. Вона зупинилася. І я не можу її відпустити, поки вона не отримає те, що їй належить.
 
— І що їй належить?
 
— Каблучка. Обіцянка. Те, що в неї забрали.
 
Віктор подивився на ескіз. Руки, що тримають камінь. Він бачив такі руки на старовинних каблучках — символ вірності, символ того, що двоє тримають одне одного.
 
— Скільки у мене часу? — запитав він.
 
— Скільки потрібно, — відповів лорд. — Але чим швидше, тим краще. Вона вже довго чекає.
 
— А хто замовив каблучку? Ви?
 
— Я.
 
— Для кого?
 
Лорд підняв на нього очі, і Віктор побачив у них щось дивне — не горе, а страх. Страх людини, що зробила щось непоправне й тепер чекає на розплату.
 
— Для неї, — сказав лорд. — Я хочу, щоб вона мала те, що їй обіцяли.
 
Він простягнув Вікторові ключ.
 
— Ваша кімната на третьому поверсі. Майстерня в кінці коридору. Все, що потрібно, там є. Їжу приноситиме Мара. І ще одне…
 
Він замовк.
 
— Що? — запитав Віктор.
 
— Не ходіть у кімнату в кінці західного крила, — сказав лорд. — Вона зачинена.
 
— А якщо я все ж зайду?
 
Лорд подивився на нього довгим поглядом.
 
— Тоді ви зрозумієте, чому я вас попередив.