Кінець Тейкера

За останні місяці батько геть збожеволів. Більшість слуг тепер працює над мармуровою статуєю, де він сидить у кріслі, споглядаючи на кишеньковий годинник. Він сподівається впихнути її до крихітної усипальниці біля захоронень матері, брата та кількох мачух.

Ті ж слуги, які залишилися працювати, мають роботи по горло. Прибирання, готування, догляд за цвинтарем – за все це тепер відповідають двійко слуг і ми з Адріаною. Учора вона наполягла, щоб і я від роботи відірвався та сходив до родинного склепу. Але не до матері, а до родичів батька – моїм тіткам і дядькам, дідусям і бабусям.

Місце їхнього спочинку схоже на коридор. Так багато трун, більшість із них дитячі. Так, усі довкола вважають Тейкерів посібниками Смерті, проте навіть нас вона не обходить боком. Я пробув там годину. Ходив між епітафій, читав імена, роздивлявся дати. Не розумів, що від мене хоче мачуха, допоки вона сама не прийшла та не поговорила зі мною.

– Ти бачиш їх, Леоне? Кожен, хто похований тут, міг би стати господарем цвинтаря, головним трунарем, але так і не став. Твій батько єдиний отримав це місце і, будьмо відвертими, відмінно виконує свої обов’язки. Я тривалий час розмірковувала над цим і зрозуміла, що окрім роботи в житті Бенджаміна нічого немає. Він ніколи не відпочивав зі своєю дружиною, був жахливим батьком, не покидав обійстя, хіба тільки в справах… Окрім прізвища Тейкер у нього нічого немає, чи не так?

Я не відразу зрозумів. Складно було, попри свою ненависть, визнати правду. Останній тиждень Адріана постійно над цим розмірковувала. Якщо вже й розпочала цю розмову, то їй було, що сказати. Я попросив її продовжувати.

– Я в жодному разі не виправдовую твого батька, просто шукаю причини такої поведінки. Його обов’язок зробився єдиною метою в житті, а що станеться з тобою, коли ти отримаєш цю посаду?

– У мене буде власна доля. Не та, якої хотів батько, і не та, про яку мріяла мати. І якщо те, про що ти кажеш, є істиною, то я ніколи не побачу шляху, яким прямуватиму. Однак у мене буде помічник, спостерігач збоку. Ти підкажеш мені шлях і вбережеш від лиха.

Слуги наче не помічають, що я почав називати свою мачуху на «ти», а от вона відразу помітила.  Спочатку переживала через це, потім звикла. Навіть, якби й хотів, то не зміг би знову сказати їй «ви», не тому, що не поважаю, просто вона мені стала занадто близькою.

***

– Бенджаміне! Бенджаміне! – На крики з іншого боку цвинтаря вибігло кілька слуг, але не той, кого саме й кликав незнайомець.

До світанку залишалося десь години зо дві, не менше, найпізніші сови та найраніші жайворонки ще спали, а комусь заманулося горлати, неначе в місті пожежа розпочалася.

– Хто ви є і за яким правом тут галасуєте? – наказавши слугам повернутися додому, запитав Леон.

– Ти не пам’ятаєш мене? Не дивно! Коли ми востаннє бачилися, то ти ще на ногах ледь тримався. Я твій троюрідний дядечко Джерет, чоловік тітоньки Гленди, пригадав?

– Трунар?

– Ні.

– Патологоанатом?

– Навіть і не збирався там працювати.

– Я вже й не знаю хто, священник?

– Аж ні! Моя діяльність, вона…  Дещо нетрадиційна. Та взагалі ми з Глендою - чудова пара, душа в душу живемо.

Підійшовши до воріт, Тейкер краще роздивився гостя. Він був убраний у дещо зношені чорні штани, синій піджак і спирався на ціпок із черепом.

– І ким же ви працюєте, якщо одружилися з моєю троюрідною тіткою?

– Люди по-різному це називають, проте я не люблю деяких епітетів, як ви не сприймаєте хробаків або ж копачів. Займаюся магічними практиками.

– Некромант, чи що?

– Це занадто гучно сказано. Спілкування з небіжчиками, то мізерна частина моєї роботи. Я тут був проїздом, зупинився в таверні, а хтось узяв та й поцупив мою книжку. Тепер усьому місту відомо, хто я такий, тому вирішили мені лінчування влаштувати. Можна, я перечекаю у вас?

– Та ви нам тут усі могили перериєте!

– Нічого не чіпатиму без вашого дозволу, довірся мені. Ти ж не дозволиш убити власного дядька?

– Гаразд, перечекайте в родинному склепі, та щоб без мого відому звідти ні кроку! – відчиняючи ворота, зауважив трунар.

– О, красно дякую, мій любий небоже! Ми в боргу перед тобою – я та три мої доньки. Тільки скажи, усе зробимо.

– Зробіть так, аби нас разом із вами не лінчували, – пробуркотів напівсонний юнак, показуючи дорогу.

Зачинивши родича в склепі, Тейкер повернувся до спальні, проте заснути вже не поталанило. У жахливому настрої він спустився на сніданок, слуги вже поїли, у кімнаті були тільки він, батько та мачуха.

– Маєш кепський вигляд, Леоне, чи не захворів? – запитала Адріана.

– Та не захворів, від роботи ухиляється мерзотник, – зауважив Бенджамін. – Учора я блукав склепом і виявив, що епітафії чотирнадцятого сторіччя не начищені. А це, між іншим, твої предки, яким ти зобов’язаний життям.

– Гаразд, я відполірую їх, батьку.

– Дивись мені, увечері перевірю, і моли Бога, щоб я не знайшов там бруду.