В одній могилі

Навесні у нас забагато роботи. Трупи від зими потрібно поховати, давні могили привести до ладу, бо як щойно розтане сніг, то родичі почнуть їх навідувати. Ще квіти – багато свіжих квітів, чим швидше, тим краще. Адріані це сподобається: більше жодних трун, лише вінки з чорними стрічками.

Однак не буває гарних новин без кепських. У місті з’являється все більше мисливців. Тепер чутки про розкрадачів могил змінилися байками про чужинців. У  брудному одязі, озброєні до зубів, сварливі та жорстокі – вони набагато більше схожі на звірів, ніж заможний рід Вольферів.

Ще мене непокоїть Бенджамін. Останнім часом він так дивно поглядає на мене, кілька разів розповідав про честь роду, про славетних родичів. Зазвичай батько увесь час присвячує роботі, навіть привітатися зранку забуває, а тут розговорився, як давній товариш. Він справді щось замислив, знаючи минуле містера Тейкера, не здивуюся, якщо він копає могилу власному синові.

Я не знаю, що мені з цим удіяти, не розумію, як чинити опір батькові. Схожий на старого лютого привида – на вигляд, слабкий і немічній, а насправді древній і могутній. У цьому світі є багато речей, окрім сили, які вирішують, хто саме головний. Розум, зв’язки, гроші, навички – усього цього в нього хоч греблю гати. Я ж просто син, у мене немає союзників, лише мачуха, з якою стоїмо на краєчку однієї прірви, а Вольфери… Ні, з ними вже покінчено!

Можливо, мені поталанить пережити батька. Буду сподіватися на те, як Адріана тієї ночі біля моргу. Можливо, у нього станеться якийсь напад ще до того, як мене задушать власні слуги. Відбити атаку Бенджаміна непросто, проте шанс є. Маленький, як промінчик сонячного світла в склепі. А якщо супроти нас підуть мисливці та ще половина клану перевертнів, то джерело світла приб’є камінь, а надія згасне.

***

– Не надто зручно копати ями в сукні, панно, – зауважив Леон, коли мачуха до нього приєдналася.

Після чергової розмови з батьком юнак миттю гайнув на цвинтар, навіть слуг із собою не взяв. Здається, що він щось хотів сказати сину, Леонові навіть подумати було лячно, що ж там у старого в голові.

Дівчина нічого не відповіла. Вона мовчки взяла інструмент і стала до праці. Звісно, низ сукні забруднився, мачуха постійно плуталася в ньому, тож від неї було більше проблем, ніж роботи. Тому яму Тейкери викопали вдвічі повільніше, а до заходу сонця потрібно було завершити ще три замовлення.

– Захотіли попросити в Бенджаміна інакшу роботу, і це перше, що він вам доручив? – запитав трунар, здогадуючись, у чому справа.

– Троє людей…

– Клієнтів.

– Так, клієнтів, які мають бути поховані цими днями. Хоча відспівали їх ще тиждень тому, родичі хотіли би прийти власне на поховання, аби попрощатися.

– За додаткову платню.

– Звісно! Їх потрібно привести до ладу, щоб виставити в залі для прощання, і він хотів, аби я…

– Можете не продовжувати. Знаю, що вам не подобається працювати з тілами. І що, у батька не було іншого доручення?

– Мабуть, було, проте він хотів доручити мені саме це.

– Що ж, мачухо, вам не варто нервувати. Я все самотужки зроблю, мені це не вперше, а ви посидите поруч, відпочиньте. Не знаю, до якого роду ви себе зараховуєте, проте на відпочинок ви заслужили.

Наступну яму він копав у повній тиші. Адріана сиділа поруч на одній із могильних плит (родичам небіжчика це би не сподобалося, проте Тейкер нікому про це не розповість), спостерігаючи. Здається, вона повністю поринула в роздуми, а тоді відповіла:

– Добре, що я змінила прізвище після заміжжя. Хочеться мені чи ні, проте це місце – моя домівка. Я, як молоде деревце, яке пересадили. Можливо, земля тут кам’яниста, однак якщо дерево з неї викорчувати, то воно загине. А якщо Бенджамін чи навіть хтось із тих нелюдів забажає стати на моєму шляху, то вони про це пошкодують.

Така відповідь здивувала Леона. Раніше мачуха видавалася йому наївною дитиною, а тепер щось змінилося. Він би сприйняв це як жарт або черговий вияв нахабства, та одного разу вона вже змогла вбити! Ця впевненість лякала й   недарма. Коли пасинок поцікавився, що мачуха робила у вільний час, то вона відповіла:

– Стежила за своїм кузеном, а що ще мені було робити? Він витратив статки, що батьки накопичували впродовж життя, на захист клієнтів, уже готує дім до продажу, попри живих власників! Довелося дещо поміркувати, аби зрозуміти, як його спекатися. Той нотаріус, який мешкає окремо від Вольферів, чи знаєш, хто він?

– Перевертень, як і решта.

– Ні. Я мала з ним розмову та з'ясувала, що батько того чоловіка був людиною. Його вбив вожак зграї, коли дізнався про роман доньки. Він – мертва кров – не може перевтілюватися. Поділившись власними проблемами з ним, я отримала нотаріальну допомогу. Негідника кинули до буцегарні за махінації, а там один із Вольферів дізнався, що його засудив родич і вирішив, що то ворог родини, і всьому край.

– Жорстоко. Навіть гадки не мав, що ви на таке здатні, – засмучено зауважив пасинок.

Мачуха застрибнула до нього в яму. Вона суворо поглянула на Тейкера так, наче він і справді був її сином, хоча різниця між ними двома всього кілька років. На її обличчі вбачалася втома – не та, що буває від недосипу або важкого робочого дня, а та, з якою живуть.