Рушниця проти лопати

Після півгодинної розмови з батьком ми домовилися про похорон священника. Копати могили можна буде через півтора місяця, та на відміну від пересічних клієнтів він належить до церкви, тому рештки святого отця варто поховати в церковній усипальниці. Спочатку його (уже навіть не знаю за які саме заслуги) планували муміфікувати та поховати в скляній труні, аби паства молилася на цю святу людину, прохаючи в нього допомоги, як і за життя. Але тепер його тіло так спотворили, що відкриту труну замінили на закриту, а бальзамування все одно довелося провести.

На тілі було багато рваних ран, особливо на грудях. Обличчя майже не чіпали, та все ж довелося накласти один бридкий шов, який споганив його посмертну маску – інакше череп мав би вигляд розколотого горіха. Через те, що тіло було розпанаханим, я забагато часу порався з бальзамами. Добре, що більшість ран приховала ряса. Вони були подібними до жирних білих хробаків, які з’їдали його тіло зсередини, на жаль, більше нічого не міг удіяти, так його й поховають у закритій труні.

***

– Леоне! – Крик луною розлетівся по залі.

– Панно, це морг, що ви тут робите? – здивовано спитав у неї пасинок. Він мало не випустив із рук банку з формаліном, та, на щастя, учасно схопив її та поставив на стіл біля трупа.

– Я маю побачити священника, – упевнено насуваючись на нього, мовила Адріана.

Трунар не знав, як йому ліпше вчинити. Поміркувавши, Тейкер вирішив відійти звідти. Як він і очікував, поглянувши на тіло, дівчина мало не знепритомніла, довелося підхопити її та відвести до дверей.

– Ну навіщо ж ви так? Самі знаєте, що вам робиться зле.

– Я мала його побачити… Тепер немає сумніву, що це Гаррі напав на нього. І що ж тепер робити? Якщо всі дізнаються, що то був не звичайнісінький пес або ж вовк, то Вольферів викриють, а нам теж прийде кінець!

– Вам не варто про це турбуватися. Свою смерть цей чоловік зустрів біля церкви, там за кілька миль ліс починається. Для очевидців, то був вовк, решта бачитимуть лише закриту труну, ніхто ні про що не довідається.

– Це добре, – попри тремтіння в голосі відповіла Адріана. Схоже, вона майже отямилася, навіть нудота минулася.

Леон посадив її на табуретку біля входу. Це було вже друге зіткнення з трупом, цього разу дівчина отямилася швидше. Можливо, до весни вона припинить зомлівати від вигляду покійників, а влітку допомагатиме йому з роботою й у них буде вільний час. Пасинок мріяв провести його десь на березі моря, показати їй, як мати навчила його запускати змія, чи трохи засмагнути – аристократична блідість Тейкерові набридла. Та це пізніше, нині мрії потрібно відкласти. Леон спіймав себе на думці, що дуже часто відкладає мрії, а справи, вони неначе трупи – їх неможливо довго тримати, швидко псуються.

– Повертайтеся додому, вам доведеться трохи попрацювати в нашій майстерні – допоможете батькові шліфувати труни.

– Труни?!

– Заспокойтеся. Поки туди не поклали тіл, це просто ящики.

– Як із квітами?

– Так, як із квітами. Сад простоює, а вам байдикувати не варто.

Нічого не відповівши, Адріана вирушила до чоловіка та разом із ним стала до праці. Леон натомість прибирав у морзі з кількома слугами, на його подив, увечері мачуха розповіла про все, що робила.

Бенджамін не полюбляв зайвих слів, лиш один раз розповів їй, як саме полірувати дерево, після чого продовжив забивати цвяхи у дошки. Однак пильний погляд з-під густих брів не полишав її. Очі наче дивилися врізнобіч, одне – на роботу, інше – на дружину. Він витріщався, від чого спиною бігали дрижаки, кілька разів підходив майже безшумно. Кліпав трунар рівномірно щосекунди під цокання старого годинника.

Коли холодна рука ледь-ледь стукала її по плечу, то тендітне тільце аж здригалося, а тоді Бенджамін казав стиха своїм рипучим голосом:

– Ось тобі ще робота.

Він клав віко й труну перед місіс Тейкер, повертаючись до дощок, як механічна лялька. Вона готова була присягнутися, що чула скрегіт його суглобів, неначе вони були з дерева. Гачкувата фігура знову схилялася над столом, пальці міцно хапали молоток і з нелюдською силою били по цвяхам. Після першого удару, коли цвях засідав на своєму місці, наступні ставали м’якішими, їх лише направляли, трохи вдаряючи по шапці, а коли той здавався та намертво застрягав у дошках, то переходив до наступного, аби повторити процедуру.

– Не переймайтеся, ви просто перехвилювалися через нещодавні події, усюди вбачаєте зловісні знаки. Зачекайте до весни, повернетеся в сад і все налагодиться.

Він говорив це, аби заспокоїти мачуху, однак ці слова не надто допомагали. Насправді ж його батько завжди дотримувався такої тактики, і сина так само навчав працювати з клієнтами. Спершу потрібно діяти жорстко – поставити перед фактом, що мертве тіло, хутко почне розкладатися, не можна довго тягнути з похованням, потім пом’якшити – перепрошувати, сказати, що розділяєш біль від втрати, і що твій гнів, то насправді – турбота про небіжчика, що ти хочеш влаштувати поховання, яке гідне такої шанованої людини. Якщо ж родич був ненависним, то поділяти ці почуття та заявити, що чим швидше поховають, тим краще.  І потім вже потроху, крок за кроком вичавлювати деталі – зберігання, робота з трупом, оплата за труну та «останнє» місце на цвинтарі, квіти, поминки, служба – тощо, довжина списку залежала від гаманця клієнта.