Однієї крові

Зима – ідеальний час для мого розслідування. Роботи майже немає, і я можу без перешкод вийти з дому, не хвилюючись, чи не покличе мене раптом батько. Уже не перший день я ходжу по різним конторам, проте нічого цінного не знайшов. Дрібні злочини, підозрілі шлюби – достатньо для пересічного містянина, проте не для заможних. Ні, мені потрібно дещо більше, аби наступити на горлянку Вольферам і зарити їх під землю раз і назавжди.

Грудень добігає кінця. Продираючись крізь натовп святково налаштованих людей на заметених дорогах, вирушаю до адвоката Вольфганга. Ставлю йому кілька запитань. Спершу він не визнає свого зв’язку із заможним родом, запевняє, що прізвища трохи схожі, ото й усе. Та коли я натякаю йому, що між нашими родинами діє угода, у його очах пломеніє переляк. Пан Альфред погоджується відповідати.

– Для початку скажіть, чи належите ви до родини Вольферів?

– Юридично, ні. Я змінив прізвище та не підтримую жодних контактів із родичами. Проте біологічні зв’язки обірвати неможливо – моя мати – молодша донька нинішнього глави родини, його улюблениця.

– То чому ж ви відмовилися від впливових родичів?

– Я не підтримую їхні погляди, проте й за лідерство в клані боротися не збираюся.

– А допомогти мені зможете?

Нетривала пауза. Погляд адвоката впав на диплом, потім на стіл, захаращений паперами та знову на мене.

– Навіщо вам це? Мисливці завербували? Хочете знищити увесь наш рід? Не вийде, забагато там людей.

– Мене не цікавлять далекі родичі, лише мешканці маєтку. Я не співпрацюю з мисливцями, запевняю, мною керує лише помста.

– Що ж, нехай щастить. Якщо хочете розпочати з чогось – ідіть до церкви. І прихопіть із собою оце, – він показує на медальйон, що визирає з моєї кишені, – там ваші мандри й завершаться.

Порада видалася чудернацькою, проте інакших варіантів я не мав. Міська церква не схожа на нашу – там поминальних служб не правлять. Стіни сліпучо білі, кольорові вітражі зображають мотиви зі Святого писання, це єдине, що змушує дітей відсидіти службу. На підлозі лежить мерзенний червоний килим, його змінюють раз на пів року, лавки з темного дерева, вони старші за наше обійстя років на сто. Спереду на невеличкому підвищенні – трибуна священника, згори – осинове розп’яття із золотим Ісусом. Щойно я підходжу до нього, сонячний промінь відбивається від обличчя, обертаюся, і священник уже стоїть позаду мене.

– Що привело тебе сюди, сину мій? – запитує він лагідним, привітним голосом.

Переді мною стоїть непростий вибір. Можна розповісти йому все, як є – про смерть чи принаймні зникнення Адріани, про батькову угоду та мої підозри щодо Вольферів. Святий отець точно не має з ними жодних домовленостей, але що ж він удіє, як порядна людина, коли дізнається правду? Розповість пастві, а розголошення для мене, наче цвях у віко труни. Так не піде.

– Я розшукую викрадачів тіл, один із них загубив на цвинтарі медальйон. Одна мудра людина сказала, що вам відомо, кому він належить.

Побачивши цей шматочок металу лагідний чоловічок ураз змінився. Його очі округлилися, на обличчі виступив піт. Вихопивши медальйон, панотець підніс його до світла, наче не вірячи в реальність того, що коїться. А тоді жбурнув його на підлогу, як зогниле яблуко з хробаками.

– Це знак окультистів. Скільки разів Господь виганяв їх своїм праведним мечем, і от знову з'явилися.

– То вам відомо що це за культ, і навіщо їм потрібні трупи?

– Сину мій, на ці запитання непросто знайти відповідь. Багато людей у місті вважають тебе й твого батька чудовиськами, проте в очах Бога всі ми рівні. Тейкери опікуються мертвими до Судного Дня, можливо, покарати їх, то частина твоєї роботи. Тож знай, що до приходу церкви на цих землях мешкали страшні дикуни. Аби позбутися нещасть і захиститися від диких звірів, вони приносили їм у жертву немовлят. Ми вигнали варварів з цієї землі, проте принесені в жертву діти… То вже не люди. Вони прокляті, прокляті за гріхи власних батьків! Це – один із їхніх знаків. Удень вони ховаються під масками людей, уночі перетворюються на звірів.

Його промова стала схожою на нісенітницю божевільного, та останнім часом я до такого вже звик. Тепер усе стало на свої місця – аби не видавати себе, Вольфери мешкають окремою спільнотою, не підпускаючи нікого до своїх таємниць.

Я узяв святого отця під руку, посадив на лаву. Дивно, зазвичай це він заспокоює грішників, обіймає, втішає, тепер ми помінялися з ним місцями.

– Заспокойтеся, святий отче, я впіймаю негідників. У мене вже є певні здогади щодо них, але я не знаю, де шукати докази.

– Якщо це так, то ми можемо надати їм відсіч – відправити листа до Священної Інквізиції, тоді цих почвар нічого не врятує.

– Дев’ять  медальйонів, знайдених у їхній оселі, стануть вагомим доказом?

– Цього недостатньо. Потрібен документ із підписом або особисті речі зі слідами нечестивця, тільки так можемо бути певні, що спіймаємо потрібну людину.

– Папери, та ще й із підписом. На це знадобиться чимало часу…

Він дещо заспокоївся, я збирався вже йти, але біля виходу стареча рука лягла на моє плече.

– Окрім Інквізиції є ще одна спільнота, яка бореться конкретно з ними, вони кличуть себе мисливцями. Не довіряй їм у жодному разі – вони теж мають у собі кров звіра, прийняли дар від Диявола й тепер намагаються спокутувати провину.