Напруження та мертва тиша

Перший сніг засипав цвинтар, та все ж у кожного залишилося багато роботи. Бенджамін, наприклад, готує спеціальне приміщення, куди складатимуть домовини аж до весни. Я би не назвав це моргом, ні, радше просто льох. Адріана все продовжує міркувати про свою втечу, я ж – про розкрадачів могил.

Герман не брехав – серед Вольферів справді є багато відомих особистостей. Клієнтів у мене чимало, і всі, кого запитую, відповідають: «Так, знаю такого», «Ні, але матінка одного відомого вченого мала таке прізвище до заміжжя» або «Досі серед моїх колег про нього згадують». І чому ж такі славетні люди займаються настільки мерзенною справою?

Саме з цим питанням, я й вирушив до місцевої буцегарні, там також знайшлося чимало Вольферів. Дрібні злодюжки, які по кілька разів відсиділи за ґратами, жахливі почвари, яких вішали, та кілька десятків зовсім юних, які пропали безвісти. Звісно, про такі зв’язки цей шляхетний рід воліє мовчати, проте я теж не буду вивертати увесь бруд назовні, допоки немає в тому потреби.

***

Шляхи на цвинтарі завивалися неначе павутиння, усі їх, до кожної могили та лавки, треба було почистити від снігу. Адріана намагалася вмовити чоловіка придбати їй теплий одяг, але він усе ще гнівався на неї, тому вручив сукню з довгими рукавами та пелерину, запевняючи, що від її поховання лише виграє.

Після кількох годин праці місіс Тейкер повернулася до маєтку на обід. Вона скинула верхній одяг й почепила на гачок, розмірковуючи про теплий суп, аж раптом її вхопила кістлява рука.

– Я вже виконала свою роботу та заслуговую на відпочинок.

– А чому ти раптом про роботу заговорила? – запитав Бенджамін, розвернувши її до себе. – У тебе є ще й інші обов’язки.

– Не пригадую, аби ви про них згадували, – сахаючись від чоловіка, відповіла дівчина.

– Ну ти ж бо тепер заміжня, нам потрібно з’являтися разом на людях, приймати гостей, якщо вже мій рід став аристократичним, і ще певні, –  роблячи паузу, містер Тейкер поклав руку їй на плече, – борги.

– Я не ганьблю вашу родину, а ви не дозволяйте собі зайвого, – стримано зауважила вона, а за цей час рука Бенджаміна вже ковзнула до її шиї, ухопившись за маленький ключик.

– От про честь нашої родини йдеться. Я маю бути певен, що в нас немає жодних секретів.

– Це ключ від скриньки з прикрасами. Ви би ще в моїй брудній білизні покопирсалися, аби дізнатися, які інтриги плете дружина трунаря, бо всім так і кортить зі мною побачитися!

– Іноді ліпше все перевірити. – Бенджамін дещо задумався, після чого відпустив ключ та повернувся до кабінету, туди ж йому подали обід

За столом нікого не було, окрім неї та Леона, навіть слуги пішли виконувати якісь доручення. Цей велетенський стіл було розраховано на чотирнадцять осіб, певно, він з'явився, коли в родині Тейкерів був період процвітання. Нині сидіти за ним було незручно –  неначе про тебе забули в порожній кімнаті, навмисно, аби згодом розчавити.

– Твій батько почав щось підозрювати, чи не ти йому бовкнув зайвого?

– Панно Адріано, ваш від’їзд стоїть у моїх інтересах на першому місці. Дивна поведінка батька радше за все пов’язана з розкрадачами могил. Узимку тіла складаються в спеціальному місці, звідки їх простіше викрасти. Наразі Бенджамін підозрює увесь дім, наче ми власне хочемо відчинити їм двері, мою кімнату цими днями обшукав.

– Напевно, мою також. Скорше би поїхати звідси, щоб ніколи його не бачити! А ти… тебе мені навіть шкода, мабуть, як було би шкода власного сина. Доведеться жити з цим чоловіком до кінця його днів.

– Ну, не може ж доля бути лише медом і цукром. Скільки років жив із ним до вас, і після вас ще житиму.

Вони продовжували їсти в тиші, часом Адріана дивилася у вікно на надгробки, що під снігом скидалися на звичайнісінькі камені. Висловлюючи свої думки вголос, вона навіть гадки не мала, що пасинок на них відповість.

– Цікаво, а як минало твоє дитинство? Моє –  в оточенні няньки та слуг, у залитій сонцем кімнаті, з яскравими шпалерами та купою іграшок. Скільки себе пам’ятаю, батьки ні в чому мені не відмовляли, а я була їхньою слухняною дівчинкою.

– Моє дитинство було таким же, із не менш яскравою кімнатою, та й іграшок не бракувало. Моя матінка про це подбала. Вона співала мені веселих пісень, водила у квітучі сади, навчала в усьому бачити прекрасне. А от, коли мені виповнилося десять років, і Розалінда померла, то за виховання взявся батько.

– Мені дуже шкода…

– Шкодувати її не варто. Матінка померла під час пологів. Не отруїлася, не була вбита – пішла з життя своїм шляхом. Пригадую, коли її клали в труну, то вона посміхалася, навіть після смерті… Певно, для неї це була ще одна пригода, ще одні мандри. Вона завжди розповідала мені, куди вели ці шляхи, та цей секрет забрала до могили.

– А ти, Леоне. Куди ж тебе приведе дорога життя? До мрій матері, планів батька, чи до якогось  свого власного куточка?

– Не знаю, панно, не знаю.

До кінця робочого дня дівчині потрібно було відполірувати статуї обабіч родинного склепу. Упоравшись із цим мерзенним дорученням Адріана пішла до ліжка без вечері – вона не надто бажала бачити свого чоловіка.