Розділ 6

Сніданок минав в тиші. Ні Сашина мама, ні його бабуся не наважувалися перервати мовчанку. Влада періодично ловила на собі невдоволені погляди Сашиної матері, але тепла долоня під столом зігрівала її руку. Це, а ще те як він періодично дивився на неї діяло напрочуд заспокійливо.

— І що тепер? — щойно Саша закінчив їсти запитала жінка. — Ти так старався, щоб потрапити в цей університет. Коли я вмовляла тебе вибрати медичний… Ти…

Саша витер серветкою рота і стомлено подивився на матір.

— Теян, припини…

— То я що тепер повинна просто дивитися на те як він руйнує своє життя, мамо? Це ж не тільки про університет… Подивився в його очі, — вона знову повернулася обличчям до сина. — Подивився що він з собою зробив. Я благаю тебе, будь ласка… Поки ще не пізно…

Тихе гарчання зірвалося з губ хлопця. Влада мимоволі здригнулася усім тілом і сильніше стиснула Сашину руку.

— Теян, — Сашина бабуся накрила долоню дочки своєю рукою і заперечно хитнула головою, коли та на неї подивилася.

Її руки затремтіли, а обличчя побіліло. Жінка заховала руки під стіл і судорожно вдихнула. Її погляд знову зосередився на Саші.

— Що таке? Я тебе лякаю? — схиливши голову до плеча, запитав він і жінка здригнулася усім тілом. — Дай вгадаю, таке чудовисько як я не може бути твоїм сином, чи не так?

— Саша, — сильніше стиснувши його долоню, шикнула Влада і занепокоєно подивилася на його матір.

Її губи затремтіли, а на очах виступили сльози.

— Думаєш я боюся тебе? — вдаривши себе кулаком в груди, запитала вона. — Я вже знала що ти таке, коли носила тебе в своєму животі. Якби я справді боялася і ненавиділа тебе, як ти вважаєш, то позбулася б ще тоді.

Сльози покотилися її щоками і вона, схлипнувши, вибігла з кухні. Влада прослідкувала за нею поглядом, а тоді перевела схвильований погляд на Сашу.

Впертий вираз на його обличчі і жовна, що виступили на щоках, дали зрозуміти, що він не збирається за нею йти.

— Обов’язково бути таким засранцем? — відпустивши його долоню запитала Влада, але Саша навіть не глянув на неї.

Тяжко зітхнувши вона встала з-за столу.

— Я поговорю з нею пізніше, — пообіцяла Сашина бабуся, допомагаючи Владі зібрати тарілки.

Саме завдяки їй вони з Сашою мали сьогодні повноцінний сніданок. Хоч Влада і не могла усе це їсти. Принаймні Саша здавався ситим.

— Я хочу щоб ви пішли, — несподівано мовив Саша, і жінка здригнулася.

Влада вчасно підхопила чашку, яку та впустила, але декілька крапель все одно пролилося на білу скатертину.

— Саша…

— Залишилось не так багато часу. Коли це почнеться, останні люди яких я хочу бачити поряд це ви двоє.

Влада полегшено видихнула. Отже, він просто хвилювався за них. Тільки після цих його слів вона зрозуміла, що тими кого Саша насправді не зможе бачити наступні три роки були члени його сім’ї.

Його бабуся тяжко зітхнула і сіла на стілець.

— Тому ми і прийшли. Я би хотіла сказати, що нічого не зміниться. Але це не так. Ти уже мав помітити це.

Саша глитнув і стиснув руки в кулаки.

— Я не хочу більше чути про те наскільки кращим для мене було би залишатися людиною. Ти знаєш я ніколи насправді цього не хотів.

Влада ніяково складала посуд в раковину, стараючись не прислухатися, але було б дивно не чути того про що говорять буквально у тебе за спиною.

— Я знаю, чого ти хочеш, — з акцентом на останньому слові, сказала жінка, і Влада відчула її погляд на собі.

Її обличчя одразу ж обдало жаром. Влада судорожно вдихнула і повернулася обличчям до них.

— Піду перевірю як вона там, — вказала вона рукою на двері і одразу ж пішла в тому напрямку.

Було складно ігнорувати їхні голоси, і вона продовжувала чути кожне слово. Але замість того щоб прислухатися до їхньої розмови, Влада почала наспівувати в голові дитячу пісеньку. І мимоволі задумалась про те, чи робив Саша так само вночі коли вона говорила з Артуром.

Сашина мама віднайшлася швидко. Жінка стояла перед дзеркалом у ванній і тихо схлипувала, дивлячись на своє відображення. Капельки води покривали її обличчя, стікали на підборіддя і капали на підлогу. Побачивши її жінка схлипнула знову і нахилившись над умивальником знову вмила обличчя.

— Він хвилюється за вас, — щоб хоч трохи втішити жінку, мовила Влада, але Сашина мама тільки фиркнула у відповідь.

— Не намагайся мене втішати. Я прекрасно знаю свого сина. — Вона закрила кран і витерла обличчя рушником. — Якби він справді хвилювався за мене, то не робив би того, що перетворює його на чудовисько.

— Чудовисько… — повторила Влада це слово і поморщилась. — Я бачила справжніх чудовиськ, але всі вони були людьми. — Жінка здригнулася. — Чому ви називаєте його чудовиськом, хоча він ще нічого поганого не зробив?

— А ти змінилася, — змірявши її оцінюючим поглядом, зауважила жінка.

— Я просто повернула втрачене, — не погодилася з нею Влада.