Розділ 5

Хоча для нього це було вперше, відшукати її місцезнаходження виявилося напрочуд легко. Він хотів спершу переміститися до вхідних дверей, але останньої миті схибив і отямився уже в її кімнаті.

Молочного кольору стіни оздоблені ліпниною, широке ліжко застелене білим пухнастим покривалом. Туалетний столик з безліччю баночок, скляночок і тюбиків на ньому.

Тендітна затягнута в шкіру фігурка аж ніяк не вписувалася в інтер’єр кімнати. Шкіряний нагрудник поверх чорного облягаючого лонгсліву, шкіряні наручні, набедреники і наголінники, які вона зараз якраз одягала. Кіт зібрала волосся в косу, що широким колоском обіймала зараз її голову, залишаючи тонку бліду шию повністю відкритою.

Артур окинув її голодним поглядом з ніг до голови і, схрестивши руки на грудях, прислонився плечем до одвірка.

Він вперше почувався таким ситим, відколи почався його перехід. І дівчина однозначно не збиралася ділитися з ним кров’ю найближчим часом. Незважаючи на це, усе про що він міг думати, споглядаючи її ніжну тонку шию – як встромити в неї свої зуби.

— Я думав, ви з Всеволодом у хороших стосунках, — щоб хоч якось відволіктись, мовив він, і дівчина здригнулася від несподіванки.

— Ви мене налякали.

Артур поморщився у відповідь на формальне звернення і прочистив горло.

— Буде дивно, якщо ви продовжите так ввічливо звертатися до мене. Ми ж вдаємо добрих друзів хіба ні?

Кіт відпустила краї наголінника і зосередила свій погляд на ньому. Її очі здавалися темнішими ніж минулого разу і в них проглядав страх. Щоправда, цього разу спрямований він був не на нього.

— Боюся, Союз добереться сюди раніше за нього…

— Вони дізналися, — одразу ж зрозумів Артур, і Кіт кивнула.

Її руки тремтіли, коли вона знову взялася за краї наголінника, і Артур сам не помітив, як опинився поруч. Відібравши у неї паски, він обережно закріпив обладунок на її нозі, і, піднявши голову, зустрівся з нею поглядом.

— В такому випадку, чи не правильнішим буде прикрити шию?

Кіт глитнула і відсахнулася від його долоні, мало не впавши з крісла на якому сиділа. Артур внутрішньо поморщився і,  стиснувши пальці в кулак, опустив руку. Він і сам не помітив як потягнувся до неї.

— Навряд чи вони бажають моєї смерті… — Вона одягнулася для бою і заплела волосся, так щоб за нього неможливо було схопитися, але її голос тремтів, коли вона говорила. — Якщо брат не повернеться…

Вона запнулася, і Артур заспокійливо стиснув її тремтячі долоні своїми руками.

— Подивись на мене, — дівчина слухняно виконала його прохання. — Оскільки ти збагнула свою цінність, немає сенсу витрачати сили на хвилювання. Ти повинна зосередитися на тому, щоб отримати з цього найбільшу вигоду. Розумієш, що я маю на увазі?

Дівчина перестала тремтіти, і Артур полегшено видихнув. Він однаково не дозволить нікому заподіяти їй шкоду. Але він не хотів її до чогось примушувати.

З власного досвіду він знав, що нав’язана опіка викликає тільки опір. А тому не збирався її ні до чого примушувати. Принаймні, поки можна обійтися без цього.

— Я не знаю… Я просто…

— Боятися нормально, але ти не повинна демонструвати їм свій страх. В тобі тече кров Деймоса. Я сумніваюся, що сюди прибуде хтось із князів. Але навіть якщо це станеться, ти не повинна схилятися перед ними. Ти гідна цього титулу більше ніж будь-хто із них. Не соромся використовувати свою владу. Це в твоїй крові, і вони не зможуть ігнорувати це.

— Я боюся не за себе, — дивлячись йому в очі зізналася вона.

Артур усміхнувся їй і заспокійливо погладив її долоні.

— Їм потрібен буде важіль тиску. Щось, що змусить тебе виконувати їхні команди…

— Як це було із братом, — підтвердила Кіт, і її тілом знову прокотилося тремтіння.

Артур відпустив її долоні і встав з підлоги.

— Це лише підтверджує, що вони будуть у безпеці. Заручники приносять користь тільки коли вони живі.

Кіт знову здригнулася і судорожно вдихнула.

— Якби не я, вони були б зараз у безпеці далеко звідси. Це я скликала їх сюди.

— Шкодуєш про це? — Кіт кивнула. — Думаєш, вони змогли би спокійно жити якби не це? — Ще один кивок. Артур мимоволі розсміявся. — Вибач, — одразу ж перепросив він, побачивши вираз її обличчя. — Ти надто наївна, якщо думаєш, що Союз залишив би їм життя з іншої причини. Вбивати одинаків легше ніж винищувати цілі клани. Якщо не віриш мені, запитай у Всеволода що сталося з кланом Орвіна, або з людьми Майлза… — Дівчина стрімко побіліла, і він змушений був знову присісти перед нею. — Не приписуй собі чужі гріхи. Ти не зробила нічого поганого. Ти ж не збираєшся плакати?

Дівчина судорожно вдихнула і заперечно хитнула головою. Він нахилився трішки нижче, намагаючись піймати її погляд, і мимоволі завмер, коли вона, нарешті, подивилася на нього своїми холодними синіми очима.

— Чому ви це робите? — несподівано запитала вона.

— Я думав ми домовилися перейти на «ти»… — Дівчина не відвела погляду, і вираз її обличчя не змінився. — Я уже казав – я винен твоєму братові. А від учора винен і тобі…