Розділ 7

Вітольд ще точно не знав, що збирається зробити. Не розумів чому його так трясе. Навіть не усвідомлював, що жене вулицею як навіжений, начхавши на людські правила і заборони. Його серце калатало як божевільне.

В навушнику лунали звуки метушні – це Петер вовтузився на своєму кріслі перед комп’ютером. Вітольд за звуками міг легко уявити як той зараз виглядає, і що робить. Хлопчина роками не вилазив з комп’ютерного крісла і Вітольда це подекуди навіть злило. Особливо коли той був ще дитиною.

— Непогане таке відео, і якість хороша, — поклацавши декілька хвилин клавішами, зрештою оголосив свій вердикт Петер. — Камера не менше дванадцяти мегапікселів. Знімали походу на новий телефон.

— Це мене зараз цікавить в останню чергу! — роздратовано прошипів Вітольд. — Скільки людей уже встигло це подивитися?

— Угу… — Петер схоже щось їв. Ймовірно, це були чіпси. Вітольд навіть через навушник чув їх хруст. — П’ятсот сорок вісім… — менш ніж через десять секунд, відповів хлопець. — А, ні уже дев’ять… П’ятдесят… Коротше, відео стрімко набирає перегляди, і все завдяки хештегу – «супергерой є».

Вітольд мимоволі вилаявся.

— Ти чого такий злий? — миттю насторожився Піт, і навіть жувати перестав. — Це ж не Кіт… Чи Кіт? Там капюшон, лиця не видно. Але наша Кіт ніколи не натягнула б на себе таке лахміття. О, ну точно не Кіт, вона в цей час в супермаркеті розраховувалася карткою. Уммм… Судячи зі списку продуктів, когось сьогодні чекає святкова вечеря.

Вітольд починав злитися, і, наче відчувши його роздратування, Петер замовк. Але не надовго.

— То що робитимемо? — Нагадала про себе Сара з заднього сидіння. — Чим більше людей побачить це, тим менше у неї буде шансів вижити. Та й той хлопчина з відео… Ти знаєш його?

— Бачив декілька разів, — невдоволено відповів князь.

— Він людина? — знову схвильовано запитала Сара, і Вітольд мимоволі скрипнув зубами.

— Яке це має значення?!

Чомусь одна думка про хлопчину злила його неймовірно. Він дратував його з першої зустрічі.

— Вибачте, звичайно, що втручаюся в Вашу дискусію, але що мені робити? — запитав, явно нудьгуючи Петер. — Відео з шаленою швидкістю набирає популярність.

— Просто видали його! — гаркнув невдоволено Вітольд.

Запанувала мертва тиша. Сара приголомшлено подивилася на князя. Але він навіть не помітив її погляду. Його трясло, і він сам не розумів від чого.

— А як же людські порядки і закони, — спробував було пожартувати Піт, але замовк, щойно в трубці пролунало гучне гарчання. — Слухай, навіть, якщо мені вдасться прибрати його з просторів інтернету, — в мить посерйознішав хлопець, — залишаться ж іще копії, які встигли скачати користувачі, та й першоджерело чийсь мобільний.

— Видали все, до чого зможеш дотягнутися, навіть якщо для цього доведеться спалити до біса всю техніку в місті.

На деякий час запанувала мертва тиша. Вони майже доїхали до місця аварії, і рух транспорту тут був дещо ускладненим. Вписавшись в тягучку, Вітольд нетерпляче озирнувся, в пошуках місця, де можна було б залишити авто.

— Чи означає це, що ми не будемо її вбивати? — знову нагадала про себе Сара. Вітольд не відповів, тільки сильніше стиснув руками кермо автомобіля. — Вона не винувата в тому, що в її венах тече змішана кров.

— Я не знаю! — рявкнув роздратовано князь. — В будь-якому випадку відео потрібно видалити. Воно привертає надто багато уваги.

— Минулого року в мережу потрапило відео з демоном, який безслідно зникає посеред вулиці, але люди дуже швидко знайшли цьому розумне з їхньої точки зору пояснення. І про інцидент швидко забули.

— Демони уже давно не живуть серед людей, — хмуро заперечив Вітольд. — Вони закрилися в своєму підпросторі. Навіть якби людству стало відомо про те, що вони справді існують, думаєш це хоч якось нашкодило б їм?

Після цих його слів в салоні знову стало тихо. Автомобілі майже не рухалися. Тож Вітольд почав активніше оглядатися в пошуках стоянки. І, нарешті, хвилин через десять, помітив супермаркет.

Зрештою він залишив авто там, і далі вони з Сарою йшли пішки тротуаром. Їм пощастило, що вони не переходили дорогу. Вітольд побачив його перший, і завбачливо зупинив Сару. Дівчина розгублено озирнулася і закам’яніла.

Навпроти на невеликій відстані від понівеченого авто стояв Герхард. Він допитливо спостерігав за роботою копів, і тримав в руці клаптик паперу.

— Це він, — прошипіла Сара. — Відпусти мене я…

— Заткнись і заспокойся, — холодно наказав Вітольд, і дівчина побіліла від люті.

Як і він вона була свідком страти своїх батьків. І в її випадку катом також був Герхард.

— Думаєш, він все знає? — через деякий час, опанувавши себе, запитала Сара.

— Скоріш за все, він тут, щоб наглядати за мною… За нами всіма, — виправився Вітольд. — Принаймні тепер, ми точно знаємо, що Союз слідкує за кожним нашим кроком.

— Він почне її переслідувати? — схвильовано запитала дівчина.

— Не думаю, — хрипло відповів Вітольд. — Боюся цим доведеться зайнятися нам.