Розділ 5

Була неділя, і на вулиці збиралося на дощ. В центрі міста якраз відкрилася нова піцерія, і Владі пощастило. Ніхто не хотів роздавати листівки в дощ. Ніхто крім неї. Їй в таку погоду працювалося просто прекрасно. За хмарами не було видно сонця, і вона могла зняти сонцезахисні окуляри. Та й люди, передчуваючи негоду, були раді заховатися в теплому закладі.

Завбачливо вона прихопила з собою дощовик і радо закуталася в нього, щойно почало накрапати. Щоправда, варто було початися дощу, як люди безслідно зникли з вулиці. Вона і сама притулилася до стіни найближчого будинку, щоб хоч трішки заховатися від дощу.

І саме в цю мить її загривок наче прошило сотнями голок. Дівчина здригнулася і різко розвернулася, готова побачити Орленка, натомість зустрілася поглядом з незнайомцем. Хлопець стояв навпроти і розгублено дивився на неї. Було таке враження, наче він її впізнав, хоча вони точно ніколи раніше не бачилися.

З вигляду він був її однолітком, але від того легше не робилося. Серцебиття її прискорилось, щойно він зробив крок назустріч. Він був дуже високим, але худорлявим. А ще мав хворобливий вигляд. Наче помітивши її страх, він зупинився і, подібно до хижого звіра, схилив голову на бік.

Влада інстинктивно відступила на крок, і несподівано опинилася в чиїхось руках. Підстрибнувши наполохано, вона розвернулася навколо своєї осі, і з полегшенням зітхнула.

— Що? — розгублено запитав Саша. — Ти не рада мене бачити?

Влада заперечно мотнула головою, і озирнулася. Але незнайомець кудись зник, і вона повернулася обличчям до друга, щоби радісно обійняти його.

— Що там? — зазирнув їй за спину Саша.

— Нічого такого…

— З твоєї реакції так не скажеш, — продовжуючи заспокійливо гладити її по спині, промовив хлопець.

І тільки після цього Влада усвідомила, що все ще обіймає його. Відсторонившись, вона стукнула Сашу в плече.

— Де ти був? — дещо роздратовано запитала вона.

Хлопець усміхнувся і злегка присів перед нею, так, щоб їхні обличчя опинилися на одному рівні, після чого демонстративно здивовано заглянув їй в обличчя. Влада нахмурилась.

— Стій. Чекай, — ухопивши її пальцями за щоки, промовив Саша. — Верни назад попередній вираз обличчя. Я не встиг насолодитися хвилюванням в твоїх очах.

Дівчина роздратовано відштовхнула його руки.

— І ще маєш сміливість знущатися з мене?

Саша у відповідь тільки розсміявся.

— Та ладно тобі, не злись, — обійнявши її за плечі, промовив хлопець. — Ідем, поїмо…

— Я працюю, — все ще відчуваючи роздратування відповіла дівчина, і навіть спробувала скинути клешню друга з плеча.

— Серйозно? — глузливо перепитав Саша і повернув її обличчям до порожньої вулиці. — От змокнеш зараз, замерзнеш, і доведеться тратитися уже на ліки.

— Добре, — здалася Влада, — переконав. Але пригощаю я.

З цими словами вони і покинули вулицю. І якраз вчасно – щойно двері піцерії зачинилися за їхніми спинами, розпочалася справжнісінька злива.

Влада рідко бувала в таких місцях, тому сильно хвилювалася щоб їй вистачило грошей. Та й зуб продовжував боліти уже який день підряд. Але щойно принесли меню, усі її тривоги розвіялись. Піца була відносно недорогою. Їм із Сашею цілком вистачить однієї великої на двох, ще й на напої залишиться.

Добренько порадившись, вони зрештою зупинили свій вибір на м’ясній піці і колі. І тільки після того, як офіціантка полишила їх, Влада наважилась на розпитування.

— То де ти все ж був? — відірвавши друга від розглядання молоденьких відвідувачок піцерії, запитала вона.

— Вдома, — ось і все що він відповів.

— Щось сталося? — продовжила вона, відчуваючи, що сьогодні їй здається ніхто нічого розповідати не збирається.

Балакучий зазвичай Саша, мовчав і хмурився. Її запитання явно викликали у нього дискомфорт, а тому вона вирішила на цьому і закінчити.

— Нічого серйозною, — зрештою неохоче промовив він, і дівчина зрозуміла, що більше нічого з цього приводу не почує. Саша тим часом, схоже вирішив змінити тему, бо усміхнувся і заглянув їй в очі. — То ти хвилювалася? Переживала де я, що зі мною?

— Ти сам у цьому винен, — не повелася на провокацію Влада. — Спершу привчив мене своїми попередженнями: «Мене тут декілька днів не буде», «Я їду туди-то на стільки то», а тепер зник у невідомому напрямку.

— Я чув, що трапилося в нашому парку, — миттю посерйознішав хлопець. — Краще тобі поки нікуди не виходити вночі.

— Сама знаю. Та й в гуртожитку ввели комендантську годину. Навіть якби хотіла нікуди б не змогла вийти.

Підійшла офіціантка з колою. Поставивши перед ними пляшки з напоєм і порожні стакани, вона їх покинула. Влада ж кинула погляд у вікно. На вулиці все ще лило як з відра, і їй було не так совісно від того, що вона не може роздавати листівки. Можливо їм варто було навідатися в ту піцерію, листівки якої вона роздавала.

 — З тобою все ще щось відбувається, — дівчина роздратовано подивилася на друга. — І це не запитання, — у відповідь на її погляд, додав він. — Я поки не впевнений, що це… Якби ти тільки погодилася зустрітися з…