Розділ 17

В коридорі було напрочуд тихо. Здавалося, будинок заснув разом зі своїми мешканцями. Влада окинула поглядом довгий коридор. Наче в готелі тут було безліч дверей. Щоправда, на них не було номерків. На якусь мить ідея відшукати в цьому лабіринті дядька здалася їй безнадійною, а тоді вона почула дзвін скла і тиху лайку, що долинули звідкись знизу.

Не довго думаючи, дівчина пішла на звук і невдовзі дійшла до сходів, які вели у вже знайомий їй зал. Тепер вона чула кроки. Щойно вони стихли, почувся шурхіт. Подібні звуки міг видавати тільки віник.

Але перш ніж вона спустилася сходами вниз, шурхіт припинився, і вона знову почула кроки. Влада орієнтувалася на слух, а тому зайшла в кімнату перш ніж зрозуміла, що кроки зараз лунають з іншого боку.

Це була їдальня. Величезне приміщення в центрі якого стояв довгий дерев’яний стіл. Але її увагу привернуло не це, а обклеєна листівками і фотографіями стіна.

Влада одразу ж упізнала на ній знайоме обличчя і підійшовши ближче торкнулася пальцями кольорової листівки.

«Артем Виговський, зник 16 лютого 2011 року. Прикмети: виглядає на 20-25 років, високий, худорлявий, біляве волосся, сірі очі. Примітка: страждає на психічні розлади. Якщо ви десь бачили цього хлопця, телефонуйте за номерами:…»

Нижче зазначалися три телефонні номери. Влада перевела погляд на листівку поряд:

«Ольга Виговська, зникла 16 лютого 2011 року. Прикмети: виглядає на 40-45 років, середнього зросту, худорлява, світло русяве волосся, блакитні очі. Якщо ви десь бачили цю жінку телефонуйте за номерами:…»

Ті самі три номери, що і на першій листівці. Влада відійшла на крок і обвела розгубленим поглядом стіну. Листівки були розміщені в хронологічному порядку і прикріплені до стіни кольоровими кнопками. Від деяких з них тягнулися червоні нитки. Частина ниток тягнулася до листівки з обличчям гібрида. Інша частина була спрямована до знака питання, білою крейдою намальованого на блакитній стіні.

Влада настільки захопилася розгляданням стіни, що не одразу зрозуміла, що за нею спостерігають.

— Обережно, — несподівано вимовили у неї за спиною, і дівчина мимоволі здригнулася, повернувшись на голос.

Вітольд Вікторович так швидко підійшов, що вона заледве змогла за ним прослідкувати. За мить він нахилився до підлоги і підняв з неї уламок скла.

— Пропустив, — випрямившись, пояснив він.

Тільки коли їхні погляди зустрілися, Влада зрозуміла наскільки близько вони стоять одне до одного і поспішно відступила на крок. Але запах вампіра уже проник в її ніздрі, змусивши все всередині неї затрепетати в очікуванні. Тремтіння прокотилося усім тілом, і Влада поспішно відвернулася, безуспішно борючись з інстинктами.

— Мені, мабуть, краще повернутися в кімнату, — старанно не дивлячись в бік вампіра, мовила вона і спробувала прошмигнути повз нього до виходу.

— Так і будеш щоразу втікати?

Влада завмерла так і не переступивши поріг їдальні. Глибоко вдихнула, після чого повернулася обличчям до викладача.

— Я не втікаю, — дещо роздратовано відповіла вона, у відповідь на що чоловік хмикнув.

— Та невже…

Влада роздратовано почесала пальцями потилицю, але неприємні відчуття нікуди не зникли. Як і бажання встромити в чоловіка зуби.

— Ви ж проходили через подібне, — через мить мовила вона, і Вітольд Вікторович кивнув. — Тоді ви знаєте, як це дратує.

Він хмикнув і поставив на стіл чашку з чаєм, яку досі тримав в руці.

— Що саме здається тобі дратуючим? — пройшовши через непомічені нею раніше двері на кухню, запитав він.

— Я обов’язково маю говорити це вголос? — невдоволено запитала вона.

Чоловік викинув уламок скла у смітник і повернувся обличчям до неї.

— Хочеш чаю? — несподівано запропонував він.

Чай і справді міг допомогти втамувати спрагу, але Влада не планувала надовго тут затримуватися, а тому заперечно хитнула головою.

— Насправді я шукала дядька, здається він заходив коли я спала…

— Велемир… Я можу провести тебе до його кімнати, але він ймовірно зараз спить.

Це було очікувано. Здається, усі в цьому домі зараз спали. Їй так і кортіло запитати: «А ви чому не спите?».

— Що ж, я тоді піду, — натомість кинула вона.

— Ти голодна? — знову не дав їй переступити поріг вампір.

— Ні, це не так, — заперечила Влада.

— Я говорю не про цей голод.

Влада мимоволі опустила погляд на його горло і глитнула, пригадавши як її тілом розтікалося цілюще тепло.

— Це не голод, — зрештою, відповіла вона, знову зустрівшись з викладачем очима. — Я просто знаю, що кров зробить мене сильнішою. Демон в мені знає це, — додала через мить вона.

Вітольд Вікторович вийшов з кухні і, зачинивши за собою двері, пройшов до столу.

— Це доволі незвично, — сівши за стіл і взявши до рук чашку, зізнався викладач. —  Зазвичай під час переходу нами керують інстинкти. Голод може не вщухати місяцями. Буває, що в перші дні вампір потребує крові кожні дві-три години. Звісно з часом стає легше, але не так швидко.