Розділ 11

Влада побіліла і заклякла. Це була інстинктивна реакція, і вона не так була пов’язана зі словами Саші, як зі спогадами, що мимоволі зринули в її пам’яті. На мить в її вухах знову зазвучали передсмертні крики дівчини.

Влада судорожно вдихнула і відійшла на крок. А тоді побачила тремтячі долоні друга і змусила себе заспокоїтися.

— Вибач, я просто згадала…

— Кров у будинку… — одразу ж зрозумів її хлопець.

Влада на мить зажмурилась, але перед очима зринули картини минулого, і вона різко підняла голову і змусила себе дивитися на друга.

— То ти збираєшся мені розказати?

Вона усміхнулася, але судячи з реакції друга, усмішка її була зовсім непереконливою.

— Я демонічний лис, — опустивши погляд на свої руки, почав розповідати Саша. — Іншими словами – куміхо. Пам’ятаєш, — він несподівано задер футболку, і продемонстрував їй той самий візерунок на грудях, — ти запитувала, що це?

Влада підійшла ближче і торкнулася блідої шкіри пальцями.

— Здається він став меншим, — зрештою мовила вона.

Саша глибоко вдихнув і поправив футболку.

— Я не знаю, хто і за що наклав на мій рід це прокляття. Чесно кажучи, я не надто сильно цікавився цією своєю стороною донедавна. Якщо не вдаватися в подробиці: коли ця хрінь зникне – я стану дуже-дуже голодним. І якщо протягом тисячі днів після цього я вб’ю хоча б одну людину, або з’їм хоча б одне людське серце, я зобов’язаний буду наступні тисячу років їсти по одній людській печінці в день. Просто щоб не збожеволіти і не перетворитися остаточно на чудовисько.

Він випалив це настільки швидко, що Влада заледве встигла розібрати значення його слів.

— Тобто, тобі треба протриматися три роки, — підсумувала вона, і Саша обережно підняв на неї свій погляд.

— Такий план…

План щоб не стати чудовиськом. Перед очима зринуло закривавлене, спотворене частковою трансформацією обличчя гібрида, і по шкірі побігли мурашки.

Саша все ще чекав її відповіді. Уважно вдивлявся в її обличчя. Влада ж відчайдушно намагалася не уявляти друга на місці гібрида.

Вона все ще пам’ятала те всепоглинаюче відчуття голоду. Знала як тяжко жити з ним і бачила що трапляється, коли піддаєшся йому. Якщо Саші доведеться жити з чимось подібним три роки…

Вона не була впевнена в тому, що він зможе стриматись. Тепер слова Сашиної бабусі набули нового сенсу.

— Це буде важко, — зрештою промовила вона. — Якщо твій голод буде нагадувати те, що переживала я… — Влада запнулася. На мить запанувала тиша, а тоді вона продовжила. — Нагорі помирала людина, а все про що могла думати я – як непомітно злизнути її кров з підлоги.

Саша пересмикнув плечима і нахмурився.

— Я знаю як це непросто… Ось чому я збирався наступні три роки провести в далині від людей…

— «Непросто» – це не те слово, яким можна це описати. Цей голод… Він позбавляє волі, позбавляє розуму…

— Я знаю що це, — перебив її Саша і міцно стиснув пальцями її передпліччя. — Я знаю, — повторив він, і Влада, нарешті, зустрілася з ним поглядом. — Боїшся мене? — тихо запитав він, не розриваючи зорового контакту.

Влада бачила невпевненість в його бурштинових очах. Бачила його хвилювання, хоч він і намагався його приховати.

— Як я можу тебе боятися? — зітхнувши, запитала вона і торкнулася пальцями щоки хлопця. Саша зажмурився і накрив її долоню своєю. — Ти як велике щеня.

Він усміхнувся і, нахиливши голову, потерся щокою об її долоню. В цей час сонце саме показалося на горизонті, і його промінчики заплуталися у волоссі хлопця.

Влада мимоволі поморщилася і відвернулася. А тоді примружила очі і ще раз подивилася на друга.

— Що з твоїм волоссям? — торкнулася вона кінчиками пальців м’яких пасем. — Ти пофарбувався?

В ранкових сутінках вона цього не помічала, але зараз коли крізь скло пробилися перші промені сонця побачила, як змінився його колір з вугільно-чорного, на мідно-русявий.

— А що з ним? — здивувався Саша.

Але відповісти Влада не встигла. На під’їзну дорогу заїхав автомобіль, і Саша різко повернувся обличчям до вікна.

— Що таке? — прослідкувала за його поглядом Влада.

— Вони повертаються, — судорожно вдихнувши, пояснив Саша.

— Вони? — здивовано перепитала Влада, а тоді і сама почула гул ще декількох двигунів.

— Ти як? Нормально почуваєшся? — одразу ж зосередив свою увагу на ній хлопець.

— Який раз за сьогодні я уже чую це запитання, — спробувала пожартувати Влада, але Саша навіть не усміхнувся.

— Я не встиг тобі розповісти, бо ти не запитувала. Але тут зібралася доволі таки колоритна компанія. І серед них можливо навіть є той, хто тебе знає.

— Знає мене… — несвідомо повторила вона, відчуваючи як всередині усе перевертається від хвилювання.

Саша заспокійливо стиснув долонями її передпліччя.