Розділ 5

— Ти налякана?

Яра здригнулася від несподіванки і міцніше обхопила пальцями чашку з чаєм, який для неї турботливо приготувала Кіт. Тоді згадала запитання чоловіка і заперечно хитнула головою.

— Не думаю, що це можливо. Принаймні, поки поряд Дейн.

Демон, який був зараз зайнятий обговоренням, усміхнувся і кинув на неї короткий погляд.

— Ти помітила, — чоловік усміхнувся і присів на диван поряд із нею. — Я попросив його, — несподівано зізнався він. — Я знаю, як це… непросто, — закінчив він.

Яра мимоволі усміхнулася.

— Це ще м’яко сказано, — відпивши трохи чаю, погодилась вона. — Я все ще сподіваюся, що усе це сон, який ніяк не закінчується.

Щось майнуло в очах чоловіка. Втома, а може сум… Він відвернувся надто швидко, щоб вона змогла зрозуміти, і прислухався.

— Послухай, — зрештою мовив він, знову глянувши на неї. — Я не хочу, щоб ти боялася. Тут ти в повній безпеці. І я неодмінно відповім на усі твої запитання пізніше. Обіцяю.

— Вам треба йти?

Чоловік кивнув.

— І Дейну теж, — через мить додав він. — Кіт, — гукнув він, і дівчина миттю опинилася поряд, — побудеш з Ярославою?

— Так, звісно, — швидко погодилася вона, і чоловік одразу ж покинув їх.

На деякий час запанувала тиша. Тоді Кіт незграбно підійшла, але сісти на диван не наважилась.

— Можу я?..

— Звісно, — Яра навіть відсунулась, дещо збентежена нерішучістю дівчини. — А ти не береш участі в обговоренні?

Кіт усміхнулася, але усмішка не зачепила її очей.

— Вони вважають – я надто мала.  

— Оу… То ти…

Яра окинула дівчину оцінюючим поглядом. На вигляд їй було сімнадцять, максимум двадцять років.

— Думаю, ми з тобою приблизно однолітки, — помітивши її інтерес, пояснила Кіт. — Цього року мені виповнилося двадцять чотири. І у мене тільки недавно закінчився перехід.

— Перехід… Тобто, це коли тебе… Ну ти знаєш, — Яра вказала на шию, — вкусили, — пошепки закінчила вона, і Кіт несподівано розсміялася.

— Вибач, — крізь сміх мовила вона. — Мені справді жаль, просто… — Кіт глибоко вдихнула щоб заспокоїтись і серйозно, хоча в її очах досі танцювали смішинки, подивилася на неї. — Ми не обертаємо людей в собі подібних. Більше ні, — за мить додала вона. — І ми не зовсім те, що ви люди розумієте під цим словом, — вона запнулася. — Тобто, не «ви»… Вибач, просто ти поводишся як людина, ось я і…

— Все гаразд, — поспішно запевнила її Яра. — Можеш поводитись зі мною як з людиною. Думаю, я і досі сприймаю себе так.

— Що ж… Можливо, у тебе є запитання? — ніяково поцікавилася Кіт, і Яра мимоволі глянула у бік кухні, де зараз усі крім них двох зібралися.

— Хоч греблю гати, — задумливо відповіла вона і знову подивилася на Кіт.

Дівчина помітила її погляд і усміхнулася.

— Є дещо, з чим ми повинні розібратися, і якомога швидше. Ти уже мала зрозуміти, ми робимо усе можливе, щоб наше існування залишалося в таємниці від людей. Коли хтось із наших порушує закон, його знаходять і карають, перш ніж це зроблять люди. Віднедавна на нашій території почали виявляти тіла з характерними ранами. І Союз – об’єднання вампірів, яке править нашим видом, — пояснила Кіт. —  Так от, Союз доручив це розслідування нам. Ми повинні відшукати порушника і дуже швидко. Принаймні, таким був початковий план.

— То тепер план змінився?

Кіт поморщилась.

— Ти, ймовірно, уже помітила, в якому стані мій брат. — Яра кинула короткий погляд на Вітольда і кивнула. — Є одна дівчина-демон. Ми не впевнені, робить вона це свідомо, чи як і ти не знає хто вона і на що здатна… Словом, вона прив’язала до себе мого брата. І зараз він переживає усе те саме, що відбувається з нею. Ти сама бачила… — нагадала їй Кіт про недавні події, і Яра мимоволі поблідла.

Коли чоловік несподівано встав і здійняв догори голову, втупившись мутними очима в стелю, Яра заклякла і, здавалося, забула як дихати. Її одразу ж відвели якомога далі від нього, наче він міг їй зашкодити в такому стані.

Незважаючи на страхітливий вигляд, він тоді здався Ярі абсолютно безпомічним. Це походило на сцену із голлівудських жахастиків про екзорцизм. В її уяві саме так виглядала одержимість демоном.

На декілька хвилин він завмер, наче в трансі втупившись відсутнім поглядом в стелю. А коли зміг рухатися, його скрутило від болю. Яра досі не могла зрозуміти, як йому вдалося не видати ні звуку.

— Схоже, Велемир знає її…

Кіт кинула короткий погляд на гібрида і невпевнено кивнула.

— Можливо… Насправді, це зараз не так важливо. Проблема в тому, що вона у серйозній небезпеці. Я не кажу, що мені байдужа її доля, — несподівано наголосила дівчина. — Просто, якщо вона помре, ніхто із нас не знає, що трапиться з Ві.

— Тому ви зараз робите усе можливе, щоб відшукати її.

Кіт кивнула.