— 25.

“Ні, ну це вже ні в які ворота не лізе!” — огризнулася вона сама до себе, проковтуючи обурення, що клекотіло в середині. Одна справа знати, що ти якимось чином прийшла до цього світу, інша справа – знати, що хтось на тебе чи то полює, чи то переслідує. І зовсім третя справа опинитися в пустелі, де навіть дихати складно, і враховуючи всю ту небезпеку, про яку розповідала Ризента, вийшло досить таки вибуховий коктейль. І попри все це, Калерія все ще залишається із зізнаннями з іншого світу, і без вмінь користуватися магією в цьому.

— Ну і що робити?! Не казати ж, що я чую виття, яке радісно готове мене зустріти в цій пустці! Чи може варто таки поговорити… але що я скажу? Наречений, який дратується від того, що я постійно знаходжу неприємності, не зрадіє такій новині. Він і взяв мене з собою, напевне через те полум'я істини. Мені терміново потрібна своя людина. Бодай одна, бо так і з розуму зійти можна. СТОП! Я зовсім забула за того… як там його Ризента називала, пройдисвіт, він же давав мені зілля, значить я в хороших стосунках була з ним. Може по поверненню мені з ним поговорити?

Калерія припинила свій монолог в голос, і виглянула у вікно. Форт, який виднівся вдалині, ставав усе ближче і химернішим. Відстань скорочувалася, але ніби водночас ні – мов простір сам розтягувався, не бажаючи впускати гостей. Стіни здавалися розмитими, немов їх намалювали на тумані, а ворота колихалися під подихом гарячого вітру.

— Вони мали нас зустріти, — промовив Олунт, зводячи погляд на вежу. — На баштах нікого.

Елдран примружився, дивлячись у далеч.

— Може, вони сховалися від спеки, — кинув із ноткою глузування.

— Або від чогось гіршого, — тихо відповів Роніар, — Зниклі маги, може і тих кого відправив батько і ці, тепер вже зниклі.

Коні важко дихали, а повітря стало густішим, майже непрозорим. Калерія відчула, як її шкіру вкриває липкий піт – не від спеки, а від невидимого тиску, що наростав довкола. Коли вона ступила на землю, каміння під ногами віддалося глухим відлунням, наче під ним була порожнеча.

Ворота стояли напіввідчиненими. Від них тягнуло холодом, який не мав нічого спільного зі світом назовні.

— Я не бачу жодного охоронця, — сказала Калерія, стискаючи перстень на пальці.

— І не почуєш, — коротко відповів Роніар. — Їх тут більше немає.

— Ти хочеш сказати…

— Зникли. Усі. Маги, варта, навіть ті, хто мав залишитись у караульному приміщенні.

Карета залишилась позаду, коли вони перейшли через ворота. Усередині форту панувала мертва тиша. На площі – покинуті казани, перекинуті стільці, розлите вино. Жодного тіла, жодного сліду боротьби. Лише сліди ніг, які обривалися просто посеред каменю.

— Хіба так буває? — прошепотіла Калерія.

— Тут буває все, — Роніар торкнувся каменю стіни. Вона була гаряча, але з-під неї струменіла крижана прохолода. — Це місце стирає межу між живими й мертвими.

Елдран, який ішов позаду, зупинився біля колодязя.

— А може, вони просто втекли? — він підкинув камінь у глибину. Тиша відповіла порожнечею. Ні звуку падіння, ні брязку, лише відлуння, що поверталося пошепки.

“...Не тікають...”

Елдран різко відсмикнув руку.

— Ти чув це?

— Не чіпай нічого, — попередив Роніар. — І не говори голосно.

Калерія зупинилася. Перстень на пальці знову ледь спалахнув – коротко, як удар серця. Повітря стислося, в грудях защеміло. Тут щось було – не просто залишок чужої магії, а присутність. Невидима, але відчутна, мов подих на потилиці. Спостерігає.

— Усі поруч! — голос Елдрана враз прорізав тишу. — Захисні закляття виставити. І бойові – так, щоб влучали точно в ціль.

Він глянув на Калерію:

— Леді Вендал, у центр. Ви – єдине наше слабке місце.

Його тон був різкий, але холодна логіка в ньому переважала. Безтурботна маска старшого принца зникла, наче її ніколи не було. На місці легковажного звабника стояв воїн. Роніар не заперечував – лише коротко кивнув і розставив руки, малюючи в повітрі блискавичні контури.

Повітря загуділо. Коли захисні сфери замкнулися навколо них, щось у темряві різко прошипіло. Наступної миті з тіні вирвалися істоти – двоногі, в лускатих панцирах, із довгими щелепами, що випускали хмару отруйного пилу. Вони стрибали, пересувалися ривками, наче їх смикали за невидимі нитки.

— Отрута! — вигукнув Олунт, прикриваючи Клерію щитом. — Не вдихати! Це Ящоріси, вони атакують завжди зграєю.

Бій спалахнув раптово. Блискавки зрізали повітря, розтинаючи тіла чудовиськ. Роніар рухався чітко, короткі удари, різкі кидки енергії. Елдран, усміхнений навіть у хаосі, ковзав у ритмі брата – коли один піднімав руку, інший уже атакував, ніби вони були частинами одного цілого.

Вони не потребували слів.

Блискавка – оберт – крок уперед – захисний знак – удар.

Коли чергове чудовисько кинулося на них зліва, Елдран ухопив Роніара за лікоть, розвертаючи його, і разом вони вдарили синхронно. Потужний розряд розірвав істоту навпіл, розпорошивши її в хмару попелу, який засвітився у спалахах електрики.