— 24.

— Тут немає батька, — холодно промовив Роніар, навіть не повертаючи голови в бік старшого брата. Його голос був рівний, майже спокійний, але в ньому бринів той металевий відтінок, який завжди видавав його стриманість. — Якщо ти бодай ще раз дозволиш собі подібне висловлювання в адресу моєї нареченої – присягаюся Святими богами, ти пошкодуєш.

— Це погроза? — Елдран навіть не намагався приховати самовдоволену посмішку. У його сіро-зелених очах блиснула насмішка. — Ти завжди так серйозно все сприймаєш, брате.

— Попередження, — коротко відповів Роніар.

— Знаєш, після таких слів просто гріх не перевірити, наскільки твої “попередження” дієві, — Елдран нахилив голову, розтягуючи посмішку ще ширше. — Ти з дитинства лише попереджаєш. Інколи варто бути менш...

Він не встиг закінчити. Тонкий, майже невидимий розряд блискавиці розсік повітря і влучив Елдрану просто під грудну клітку. Той різко зігнувся, закашлявся й мало не вилетів із сідла. Кінь став дибки, і лише завдяки реакції охоронця він не гепнувся просто на кам’яну дорогу.

— Попередження, — повторив Роніар, не змінюючи тону.

Елдран вирівнявся, вдихаючи повітря крізь зуби, очі його зблиснули.

— Підло, — прошипів він, знову беручи під контроль коня. — Але влучно, мушу визнати.

Роніар змахнув повіддям, змушуючи коня піти вперед швидше. Охоронець Нлдрана, кремезний чоловік із різкими рисами обличчя, на ім’я Ірав, уже напружився, готовий рвонути слідом, але Елдран зупинив його коротким рухом руки.

— Не варто, — кинув принц крізь зуби. — Це братські розмови. Іграшку не поділили.

Далі їхня подорож тривала в досить таки вимушеному мовчанні. І кожен гриз свої думки. Дорога тяглася нескінченно. Сонце вже піднімалося над горизонтом, заливаючи шлях м’яким золотом. Пил здіймався від копит, осідав на черевиках, на колінах, на обличчях. Коні дихали гаряче, ритмічно, а вітер розносив запах степу й спеки.

Попереду рухався мінізагін, що складався з Олунта та Ірава на чорних жеребцях, трохи осторонь Елдран та Роінар. А між ними, у кареті, Кселарія сиділа мовчки, втупившись у свої долоні. На одному з пальців – блискотів перстень Олс.

Він здався їй холодним, наче з живого срібла та морської води, і водночас – дивно пульсівний, ніби під шкірою жило щось живе. Вона відчувала, як від нього тягне тепло, а потім – легкий поколюючий холод, що відгукувався десь біля серця.

“Не знімати ні за яких обставин”, — пролунав у голові спокійний, але владний голос Роніара.

Він навіть не дав їй слова заперечити – просто надів перстень, стискаючи її руку так, що в ній ще й досі відчувався відбиток його пальців.

Калерія зітхнула. Вона відкинулась на спинку сидіння, намагаючись зібрати думки.

“Отже, наречена принца вирушає в невідомість, у компанії чотирьох чоловіків, двоє з яких явно ненавидять одне одного. Весело.”

Вона криво усміхнулася, глянувши у вікно – за склом мелькали сухі рівнини, рідкі дерева, далі темнів обрій, де сходилися небо й пісок.

Піщаний Верес...

Вона навіть не знала, що це таке. Але десь глибоко всередині щось роїлось не спокійне.

— Якщо так подумати, самій вижити в цьому світі, в мене шансів мало. Варто було якусь книгу захопити для навчання чи що. Маю ж я вміти щось робити більше, ніж крихта вогника на кінці мізинця.

Дорога звужувалася, поволі перетворюючись на піщану стежку, що тяглася між високих скельних брил. Сонце зависло просто над ними – сліпуче, нещадне. З кожним кроком коней повітря ставало важчим, і навіть вітер, що раніше колихав трави, тепер здавався застиглим, як вода у застояному джерелі.

Карета повільно здригалася на нерівностях, дерев’яні колеса рипіли, а всередині стояла спека, від якої неможливо було сховатися. Калерія підняла край штори – і побачила, що довкола змінюється все.

Зелені пагорби лишилися далеко позаду. Тепер простір розтікався кольорами охри, бурштину й попелу. Над землею клубочився пил, і час від часу серед нього ніби миготіли тіні – чи то від гарячого повітря, чи від чогось іншого.

— Ми наближаємось до застави, — озвався Ірван.

Його голос прозвучав глухо, приглушено. Карета зупинилась. Дверцята відчинились, і до них підійшов Роніар. Його обличчя було вкрите пилом, але погляд – зосереджений, холодний.

— Звідси далі поїдемо повільніше. Попереду Верес, — він сказав це так, наче говорив не про місце, а про живу істоту, що спить, але може прокинутися від будь-якого звуку.

Калерія ступила назовні. Вітер одразу обпік щоки – гарячий, сухий, але не природний. У повітрі стояв ледь відчутний запах озону, змішаний із металом і чимось гнилим.

— Неймовірно, — прошепотіла вона, дивлячись на обрій. — Це місце… мертве?

— Не зовсім, — відповів Олунт, який підійшов поруч. Його світле волосся злиплося від поту, а очі пильно вдивлялись у далеч. — Піщаний Верес не мертвий. Він спить. Але іноді там щось дихає. І дихай так активно, що в близькому радіусі всі живі – стають мертві.

Елдран, який стояв трохи далі, розсміявся.

— Прекрасно, — з удаваним захопленням сказав він. — Ми їдемо туди, де “щось дихає”. Чудовий вибір для нареченої, брате.