— 23.

Принц все ж не залишив її саму, а галантно на скільки дозволяла ситуація їхнього спілкування, чекав біля самого виходу. Щойно він побачив її, відразу підійшов. Сухо, беззвучно. Мов на обличчі в нього була скляна маска, яка не здатна була виражати ні емоцій, ні будь-що інше. У руках він тримав невеличку скриньку. Без пояснень відкрив її, дістав срібний перстень із глибоким темно-синім каменем і, схопивши її долоню не надто ніжно, насунув на палець.

— Перстень Олс. Його не можна знімати ні за яких обставин, — коротко мовив він, дивлячись просто їй у вічі.

“Якщо це освідчення, то тягне ледь на трійку… чому все так складно в цьому світі. Хоча і в нашому, все не мед. Ох, скоріше б знайти вихід звідсіля…”

— І якщо раптом мені захочеться, наприклад, помити руки? — запитала вона сухо, намагаючись приховати роздратування, яке рвалося із середини.

— Терпи, — відповів він так само рівно. — Перстень відгукнеться, якщо тобі щось загрожуватиме.

Калерія ковзнула поглядом на блискучий камінь. Той здавався живим – ледь не дихав у такт її серцю, пульсував теплим світлом. Красиво, магічно, і на межі нереального.

— І це... зручний спосіб нагляду?

— Це – наказ, леді Вендал, — коротко відрубав він, і, не чекаючи її відповіді, взяв плащ із вішака. — Ми вирушаємо.

На подвір’ї вже чекала карета. Густе ранкове повітря пахло вогкістю і кінським потом. Біля екіпажу стояли вершники – четверо. Калерія відразу впізнала Олунта з яким особисто не була знайома, але вже бачила його біля молодшого принца, який кивнув їй мовчки, а поруч – принца Елдрана. Він виглядав вельми задоволеним собою, у легкому плащі, і в такому настрої, ніби збирався на свято, а не в дорогу. Поруч зі старшим принцом стояв незнайомий широкоплечий охоронець у темній кольчузі. Його погляд був холодним і уважним – майже звірячим. Від нього віяло неприязню.

Кселарія скосила очі на молодшого принца.

— Цікаво, що може бути веселіше, ніж подорож у компанії чотирьох чоловіків? — мовила вона з ледь помітною посмішкою. — Сподіваюсь, хоч хтось із вас уміє грати на лютні, щоб вечори не були надто нудними.

Елдран засміявся, ковзнувши по ній поглядом, надто відкритим, щоб бути чемним.

— Якщо забажаєш, я знайду, чим тебе розважити, навіть без лютні.

— Досить, — коротко кинув Роніар, і його рука лягла на дверцята карети.

Він буквально підштовхнув Калерію всередину – не грубо, але твердо, так, щоб не залишилося сумнівів, хто тут головний.

— Сідай і не відкривай вікна, поки я не дозволю.

— О, який лицарський тон, — кинула вона, але він навіть не зреагував.

Дверцята зачинилися, і Калерія кинувши останній погляд у віконце, побачила, як Елдран посміхається, підморгуючи досить двозначно.

Карета рушила, а Калерія все не могла позбутися відчуття огиди від Елдрана і його двозначних жартів. Вона не пам'ятала минулого життя господарки цього тіла, і не могла стверджувати чи щось було в неї з Елдраном, чи ні. Але те, що він хоч і вродливий, а поведінкою нагадував – слизького слимака, було фактом.

“Навіть якщо в неї щось з ним було, і вона втратила від нього голову, я ж не вона. Мені немає від чого втрачати голову. І точно на зовнішність я не ведуся. І якщо припустити, що вона таки була в ліжку цього крувеля, хіба доречним було б пускати плітки? Навпаки, вона могла цілковито одружитися з молодшим, і просто крутити шури-мури зі старшим? Хіба що старший просто скористався нею тільки щоб дошкулити молодшому… СТОП! Мене не обходять всі ці інтриги! Мені б про свою душу потурбуватися. Як мені взагалі розібратися, що означають слова тієї відьми: якір і хто йде за мною? Хіба те, що я не звідсіля, хтось знає?”

***

— Вона призначена принцу, — невимушено промовила богиня, намотуючи пасмо білосніжного волосся на вказівний палець. Її голос був тихим, оксамитовим — наче шелест прохолодного вітру серед шовкових фіранок. — Доля любить жартувати над тобою. Полум’я істини не можна підробити, ти ж знаєш.

Поділ її сукні з тонкої тканини ледь торкався підлоги, ворушився сам собою, наче під ним жили кілька примхливих хмаринок. Тканина грала світлом – то молочною білизною, то відтінком ранкового золота. Глибоке декольте трималося на двох майже невидимих шлейках, і від кожного руху тонке мерехтіння ковзало по відкритих ключицях. Її губи були червоні, як свіжа кров, і кожна усмішка могла спокусити навіть того, хто не має серця.

Він стояв навпроти – високий, оголений до пояса, з тілом, що здавалося висіченим із темного мармуру. На стегнах – лише темна тканина, закріплена золотими пряжками. Довге чорне волосся спадало хвилею на спину, з кожним рухом переливаючись, наче ввібрало ніч. Його очі – холодні, як спокійна безодня, у якій не видно дна.

— Мені байдуже, кому вона призначена, — сухо він сказав. — Вона моя. Крапка.

Богиня повільно усміхнулась, відставивши келих із темним вином на край балюстради.

— Ти зробив її сенсом свого існування. І заради чого? Вона – смертна. Її життя коротке, як подих. Навіщо тобі ця прив’язаність?

Він підійшов ближче, тінь від його постаті накрила її обличчя.

— Бо укладену угоду я не дозволю нікому порушити.