— 22.

— Ти мала за нею наглядати! — сердито підтиснув губи комес Вендал, і дерев’яна підлога під його кроком загрозливо рипнула.

— Я й наглядала, — спокійно, майже з викликом відповіла Левіція, намотуючи пасмо світлого волосся на вказівний палець. — Але ж я не можу втручатися в розмову між твоєю донькою та принцом.

— Як вона взагалі впала в те озеро?

— Вона не ділилася такою інформацією.

— Трясця! — Тадеор ударив ногою об підлогу, роздратуванням розвіявши залишки стриманості. — Яка користь від компаньйонки, якщо вона нічого не знає про свою леді?

— Про користь, — холодно кинула Левіція, — краще спитай себе. Ліжко твоє не холоне. — Її голос був рівний, але в очах блиснуло – гостро, боляче. Моврін чудово знала собі ціну, і таке як різні статуси із комесом її зовсім не хвилювали. Вона не грала в чужі ігри, не плела інтриг, вона щиро підтримувала як батька, який переймався долею доньки, так і доньку… хоча з останніх, було кілька делікатних нюансів. Правди Кселарія не знала, і за збудованою історією, саме вона привела її в дім. Чи то комес боявся розповісти що має жінку, чи то й сама Левіція не хотіла, щоб хтось знав, що вона в ліжку чоловіка, який старший за неї на п'ятнадцять років. — Я гадки не маю, чому її тягне стрибати в озеро. І це з тобою, вона кинулась так, що нічогісінько не пам'ятає з минулих подій. Може так і на краще.

— Я хотів, щоб вона вдало одружилася з принцом! — скреготнув зубами Вендал, нервово пройшовшись по кімнаті. — А те, що зараз відбувається – це повний провал! Цей шмаркач не сяде на трон. М’якотілий, без характеру, без…

— Не той принц, якого ти хотів, — м’яко, але з гіркотою перебила Левіція. — Але все ж принц. І, між іншим, цей “м’якотілий” кинувся без роздумів за Кселарією. У кварталі “Чорних відьом”, Тадеоре. Він прийшов за нею сам, тоді як інші навіть не наважились би туди ступити.

Вона зробила паузу, вдивляючись йому просто в очі.

— І не удавай, ніби варта не доповіла тобі, де був екіпаж. І так, я її не збиралась зупиняти, і зробила б все, що потрібно, якби її життю становила загроза.

— Ти гадаєш, я не бачу, до чого це все веде? — його голос зірвався. — Гонитва за троном – єдине, що дає сенс усьому цьому безладу!

— Гонитва за троном, — повторила Левіція тихо, але кожне слово різало, — зведе тебе до могили. І твою доньку – теж. Їй трон точно не потрібен. — Вона зробила крок до нього. — Вона не народилася, щоб бути ставкою у твоїй незрозумілій грі.

— Говориш так, ніби знаєш, що таке батьківська турбота, — кинув він, не подумавши.

Її рука злетіла різко, майже зі звуком полум’я. Ляпас вдарив гучно, а потім настала тиша. Синява її очей спалахнула гнівом – не просто образою, а болем, який живе роками й не згасає.

— Ніколи, — її голос став тихим, але від того ще різкішим, — не смій подібного мені говорити. Якщо бодай раз знову вирветься – я піду. І цього разу не повернуся.

Тадеор опустив голову.

— Вибач, — видихнув глухо, — вирвалося… Я просто на нервах після розмови з тим шмаркачем. Він тягне її до небезпеки, а я не можу його зупинити. Руки зв’язані. Принц Елдран обіцяв…

— Обіцяв, — перебила його Левіція. — І що з того? — Вона гірко всміхнулась. — Ти не подумав, що цей самий Елдран виставив твою доньку в не найкращому світлі? Тільки Святі небеса знають, чи було щось між ними. Він не обіцяв їй вінець. А Роніар – хоч і “м’якотілий”, як ти кажеш, але не грає нею, як розмінною монетою. — Вона замовкла, вдивившись кудись у далечінь, де давно жила тінь іншої жінки. — Меріса віддала життя за неї, не для того, щоб Кселарія стала іграшкою в руках принців.

Погляд Левіції став холодним, мов сталь.

— І так, її варто було згадати. Щоб ти знову пригадав, що важливе – і кого ти втратив.

***

Світло ранку пробивалося крізь завіси, торкаючись вишитих тканин і розсипаних на туалетному столику прикрас. У покоях Кселарії панувала метушня – тиха, але нервова. Ризента шоркала ногами між валізами, складала сукні, перемотувала стрічки й час від часу схлипувала.

— Святі небеса, за що мені така кара… — пробурмотіла вона, ледь не спіткнувшись об дорожню скриню. — Принц, хай його грім поб’є… ох, пробачте мені, Святі небеса! — Вона швидко зробила жест рукою, що робили чаклуни після кожного звернення до богів і витерла лоба. — Щоб йому черевики натерли до пухирів! Ні, ні, пробачте мені знову, я не те мала на увазі, просто язик швидший за розум…

Калерія, сидячи біля дзеркала, мовчки спостерігала, як служниця бігає туди-сюди. В її власному погляді не було ані злості, ані страху – лише легка відстороненість, наче вона ще не до кінця усвідомила, що відбувається. Та й що їй усвідомлювати, інший світ, інші правила до яких вона не звикла, і подорож не зрозуміло куди із нареченим.

— Різі, — нарешті озвалась вона, — чому ти поводишся так, ніби нас відправляють на страту?

— Бо майже так і є, — жалібно видихнула покоївка. — Піщаний Верес… це східний кордон королівства і то не місце для леді. Там навіть пісок злою мовою шепоче, кажуть. Там маги зникають, як мухи в павутині, а принц, хай йому легким буде шлях, вирішив узяти вас із собою!

— Піщаний Верес, — повторила Калерія, нахиливши голову. — То що це, звичайна пустеля?