— 21.

Комес Вендал розплився в радісній усмішці, коли дверцята карети відчинилися, і з них вийшов молодший принц. Якщо до цього в нього й був хмурий і незадоволений погляд, то побачивши  Роніара, все як рукою зняло. І запрошення на частування, і щирі слова, і вечеря – все для нього. А Калерії дісталася лише стримана посмішка та чемне вітання. Ризента ж відразу заклопоталася, мов метелик біля квітки, беручись за плащ і накидку леді.

— Я маю попрощатися, це не ввічливо… — почала було Кселарія перед тим як піти, але Роніар спинив її коротким поглядом.

— Я залишусь, — сказав він холодно. — Мені потрібно переговорити з комесом Вендалом наодинці.

— Ваша Високість, прошу, пройдіть за мною, — господар поспішно зробив крок уперед, і чоловіки зникли за дверима, навіть не оглянувшись.

Кселарія залишилася сама – точніше, у товаристві покоївки та компаньйонки.

— Моя леді, з вами все гаразд? — тихо спитала Ризента.

— Відносно, — втомлено відповіла Кселарія, знімаючи рукавички. — Але гаряча ванна і щось, що гріє душу, мені конче необхідно.

— Ви про алкоголь? — очі покоївки округлилися.

— Ризенто, не будь старомодною, — втрутилась компаньйонка Левіція, з лукавим усміхом. — Подай їй того самого лікеру, який я принесла як цінний подарунок.

— Прямо того?

— Прямо того. Леді буде задоволена.

Кселарія коротко кивнула, але насправді не слухала. Її думки все ще кружляли довкола свого нареченого, слів відьми. Останнє було найцікавішим, оскільки Калерія не знала чим відрізняється відьма від звичного чаклуна, і чи в цьому світі всі володіли магією і взагалі світобудова.

“Здається спочатку мені треба це надолужити, може навіть кілька корисних заклинань вивчу. Цікаво, може я й предмети силою думки рухати можу, а не тільки крихітні вогники на пальцях робити?”

***

Кабінет комеса Вендала зустрів їх теплим світлом ламп і густим ароматом старого вина. За важкими шторами – ніч, і тиша, що здавалася напруженою, наче сама стежила за розмовою.

Комен, відкашлявшись, подав принцу кубок.

— Ваша Високість, дозвольте висловити вдячність за честь, яку ви зробили нашому дому. Леді Кселарія… вона надто молода для доріг, що нині сповнені небезпек.

Роніар не сів одразу. Він спокійно обійшов стіл, торкнувся пальцями спинки крісла, а потім поглядом зупинився на господарі.

— Саме тому я і наполягаю, щоб вона була під моїм наглядом, — промовив рівно, але в голосі чулося залізо. — Я беру Кселарію із собою.

Комес завмер. Його обличчя на мить сіпнулося – лише мить, але достатньо, щоб помітити.

— Ваша Високість, я… — він замовк, підбираючи слова. — Моя донька не звикла до таких подорожей. Вона не має досвіду, не знає, що таке Піщаний Верес.

— Ніхто не народжується зі знанням, комесе, — Роніар обережно поставив кубок на край столу. — Але її присутність потрібна мені. І наказ уже схвалено.

— Наказ?.. — Вендал нервово проковтнув.

Роніар дістав з кишені невеликий шкіряний футляр, відкрив його й поклав на стіл срібний перстень із гербом. Метал холодно блиснув у світлі.

— Перстень Олс, — сказав принц. — Від короля. — Він підсунів перстень ближче до комеса. — Як тільки вона опиниться в небезпеці, або щось чи хтось загрожуватиме її життю, — він зробив коротку паузу, — вона в ту ж мить буде перенесена у палац. В безпечне місце.

Вендал повільно підвів погляд на Роніара.

— Ви подумали про все.

— Я не залишаю прогалин, — холодно відповів той. — А тепер мені потрібен ваш дозвіл. Формальний, — він сів, спокійно сплівши пальці. — Ви ж не хочете, щоб усе виглядало як викрадення?

У губах комеса щось сіпнулося, але він кивнув.

— Вона вирушить із вами, Ваша Високість.

— Мудре рішення, — тихо промовив Роніар, забираючи перстень. — Ранком я прибуду екіпажем по неї.

— Так.

І коли він підвівся, атмосфера мала надто неприємний смак на язиці, а в повітрі відчувалося те, що Вендал не наважився сказати в голос: його єдина донька належить тепер не дому, а долі, що мала форму принца в темному плащі.

***

Коли ванну було наповнено, а Ризента з Левіцією нарешті залишили її саму, Кселарія довго дивилася у воду. На поверхні, тремтячій від тепла, відбивалося її обличчя – спокійне, але не її. Ніби вона сама собі чужа.

Вона вже ледь заплющила очі, готова скинути халат коли почула кроки в коридорі – рівні, впевнені. Двері прочинилися. І ось це було вельми неочікувано.

— Я попереджав, щоб ти не сунула голову, куди не треба, — тихо мовив Роніар, заходячи всередину так, ніби це було цілком природно зайти в купальню.

— І я дякую за порятунок, — відповіла вона спокійно. — Можеш тепер вважати свій обов’язок виконаним. І наступний раз, краще стукати, перш ніж так безцеремонно входити до купальні.

— О, наступний раз я так і зроблю. Сьогодні я залишаю тебе тут. Під наглядом.