— 20.

Портал розкрився просто посеред вузького провулку, затягнутого мрякою. Повітря було густе, ніби просочене сажею, і пахло гіркою магією, що стікала по стінах старих будівель, наче чорні сліди восьминога. Квартал Чорних відьом жив своїм глухим шепотом – але нині навіть він мовчав. І на те мовчання були причини. Надто очевидні.

Роніар ступив уперед – і одразу відчув, як земля під ногами здригнулася. Десь неподалік пролунав крик, короткий і глухий, мов його задушили на півслові.

Він рушив на звук.

На перехресті трьох вузьких вулиць стояли четверо — двоє охоронців у чорній формі з емблемою дому Равенів і між ними – дві жіночі постаті. Левіція – компаньйонка його нареченої, завжди стримана й рівна, тепер стояла, прикриваючи собою іншу – юну жінку в плащі з вишитим сріблом і у все тій же клятій червоній сукні. Її очі палали від страху й впертості водночас. Кселарія.

Над ними нависали істоти. Вони виповзали з тіні, повільно, наче туман, що набуває форми. Їхні тіла були прозорі, мов ртуть, але зсередини світилися розпеченими жилами – нитками червоного і чорного. Витягнуті, спотворені, з довгими кінцівками, схожими на лапи, що плавили повітря при дотику. І очі – без зіниць, лише два палаючі розриви у темряві.

Вони були відомі в старих хроніках як сарґи – створіння, народжені із залишків проклятих душ. Колись їх закривали в магічних печатях, бо ті, хто зустрічався з ними, або гинули, або божеволіли. І мряка була їхньою характерною появою.

— Назад! — крикнула Левіція, створюючи щит, після того, як вартові кинулись вперед, але сарґи вдарили одночасно. Повітря розірвалося спалахом чорного пилу, охоронці впали, а щит затріщав.

— Левіціє! — вигукнула Кселарія, і в ту ж мить небо розсікло полум’я.

Роніар вийшов з порталу, і світ навколо затих. Його силует проступив у мареві вогню з блискавицею, вітри розлетілися від його появи, немов сама магія схилилася перед принцом. Очі спалахнули яскравим сріблом, плащ піднявся від енергії, що струменіла з нього.

— Я ж казав, тримайся якомога далі від біди, — прохрипів він, і в його голосі відлунювала влада стихії – блискавка.

Сарґи завили – низько, хрипко, мов тисяча голосів у тісній кімнаті. Вони кинулися на нього, але Роніар лише розвів руками. Магічний імпульс вибухнув у повітрі, хвиля блискавиць розлетілася колом, обпікаючи землю. Істоти заверещали, розчиняючись у повітрі, але не всі – кілька залишилися, спотворені, але живі.

Роніар ступив уперед, зупинившись між Кселарією та сарґами.

— Ви зробили помилку, що вийшли з темряви, — сказав він тихо.

Його рука спалахнула. Символи стародавнього письма побігли шкірою, і він кинув знак у повітря. Біла блискавка перетворилася на синю, що розітнула ніч. Сарґи завили востаннє – і впали, згортаючись у чорний попіл.

Повітря ще довго дзвеніло після цього. Левіція перевела подих, а Кселарія стояла нерухомо, притискаючи долоню до грудей.

Роніар мовчки дістав із внутрішньої кишені складений аркуш із гравійованими символами – печатки, зроблені Олунтом. Розгорнув їх, кинув попіл на папір і зімкнув пальці. Аркуш спалахнув синім вогнем і згас, лишивши по собі легкий аромат озону.

— Тепер вони не повернуться, — сказав він спокійно. — Принаймні, поки я поруч.

Погляд його ковзнув на Кселарію.

— І, може, ти мені нарешті поясниш, чому твої пригоди щоразу починаються там, де пахне смертю? — Його голос був вдавано спокійний, під шкірою буквально клекотів гнів. — Що ти взагалі тут забула?

Калерія досі трохи приголомшена після нападу, відвела погляд. Забагато істот, а вона в цьому світі лише другий і то не повний день.

— Здається, просто шукала відповіді, — її голос прозвучав тихо, але рівно. — Не думала, що тут усе настільки… живе.

— Живе? — він стиснув щелепи. — Це слово ти обрала для того, щоб описати істот, які намагалися тебе розірвати?

— Ти ж сам бачив, що не розірвали, — відповіла вона.

В її очах було те, чого Роніар ну ніяк не міг зрозуміти. Чи вона була сповнена відваги, чи все ж дурості.

— Бо я прийшов вчасно. — Він зробив крок ближче. — Інакше, твого тіла не було з чого збирати.

Калерія зітхнула, відвернулася й пішла вперед дорогою, що вела від кварталу до карети так, ніби нічого серйозного щойно не відбулося..

— Ти міг не приходити.

— Так, — сухо відповів він, — але хтось мав витягнути тебе з чергової безглуздої ситуації. І хіба ти не посилала імпульсів? Не просила прийти?

— Я не просила.

— Ну звісно, все вийшло само собою.

Вона різко зупинилася, розвернувшись до нього.

— То, може, перестанеш поводитись так, ніби я – твоя власність?

Роніар вишкірився, але в очах блиснуло щось інше – страх чи, може, біль.

— Поводитись? Я лише забезпечую, щоб моя майбутня дружина дожила бодай до весни.

— Майбутня? — вона гірко всміхнулася. — Цікаве формулювання.

— Цілком офіційне, — відповів він різко, ступаючи повз неї, щоб відчинити дверцята карети. — Прошу, леді Кселаріє, прошу всередину. І цього разу – без спроб тікати до “магічних кварталів”, “таємних відьом” чи чого там ще ти вигадаєш.