— 19.

Хіба міг Роніар визнати, що, дізнавшись про претендентку в наречені, він не скористався нагодою перевірити її сам? Звісно, ні. І хоча спершу факт того, що його майбутню наречену переслідують істоти, здавався йому чимось випадковим, згодом стало очевидно – це не просто дивина. В ній не було рідкісного дару, сліду древньої крові чи магічної мітки, які могли б привабити демонів. Але кожен раз, коли в окрузі з’являлася хоч одна з тварюк, вона прямувала до неї, ніби відчувала її присутність. Як комахи на вогонь.

Спочатку Роніар вирішив, що це збіг. Але коли збіги повторюються тричі – це вже закономірність. І навіть попри це, часу розбиратися в причинах не було. Плітки, що вибухнули після офіційного представлення нареченої, вистачило б, щоб спалити добру половину двору. Елдран, як завжди, не втратив нагоди – одразу розцвів усмішками й люб’язністю, немов усе життя чекав цієї миті.

Роніар стискав кулаки, щоразу, коли згадував, як брат дозволяє собі надто багато. Може, якби вона одразу поставила Елдрана на місце, всього цього фарсу й не було б.

Рій думок гудів у голові, наче розбурханий вулик, доки в грудях раптово все не стиснуло. Спершу легкий спазм, потім жар, що ледь буквально не прорізав тіло з середини. Принц різко сперся рукою об стіну, намагаючись утримати рівновагу.

— Що вона, в біса, робить?! — вирвалося крізь зуби. — Спочатку тікає з палацу, а потім шле такі імпульси?!

Серце билося в такт пульсації зв’язку, що жеврів десь глибоко під шкірою – полум’я істини. Не дар небес, як казали жерці, а радше скалка, яку не вирвеш, але й жити з нею боляче. Розірвати зв’язок можна було лише з дозволу короля, за особливим обрядом, під наглядом храмових магів. А зараз це було найменше, чого хотів Роніар.

Пульсація ставала сильнішою. Гаряча хвиля прокотилася по венах, спалахнула десь під ребрами.

— Та гори воно все синім полум’ям, якщо це її витівка… — він урвався на півслові, бо біль вдарив різкіше.

Роніар різко змахнув рукою, малюючи у повітрі знак. Повітря навколо задрижало, у долоні вибухнула тонка дуга магії, що зімкнулася в коло. Наступної миті простір перед ним розсунувся – вогняна лінія розчинила темряву, відкриваючи портал.

— Квартал Чорних відьом… — прочитав він роздратовано, вдихаючи запах попелу й золи, що потягнувся з іншого боку. — З усіх місць у столиці, саме туди?!

Погляд його потемнів, іскра магії пробігла очима.

— Якщо вона бодай палець сунула туди, куди не слід…

Він ступив уперед, і портал замкнувся за ним із глухим спалахом, залишивши у залі лише запах гару й глухий відгомін прокляття, кинутого навздогін.

***

У залі було напівтемно. Лише вогонь у каміні відбивався в келихах, розливався червоним відтінком по золотих нитках на шторі й грайливо тремтів на шкірі жінки, що сиділа в нього на колінах. Її пальці ковзали по краю його сорочки, але Елдран дивився не на неї – а в полум’я.

— Ти сьогодні мовчиш, — прошепотіла вона, доторкнувшись до його підборіддя. — Невже навіть я не можу витягти тебе з тиші?

Він ледве посміхнувся і підніс келих до вуст.

— Можеш. Але сьогодні краще не варто.

— Бо ти думаєш про неї? — запитала жінка з тією солодкою безжальністю, яка приходить лише тоді, коли хочуть зачепити.

Він не відповів. Тільки пальцем ковзнув по краю келиха, і вино тихо задзвеніло.

— Її ім’я навіть не варто вимовляти, — продовжила вона, нахиляючись ближче. — Хіба не так?

— Саме тому я й не вимовляю, — тихо мовив він.

Вона засміялася, але в її сміху не було радості.

— Кажуть, вона… особлива. І що ти мав з нею справи раніше. Справи які закінчилися ліжком в Рубіновому будинку.

Елдран нарешті поглянув на неї. Погляд – рівний, холодний, без жодної емоції.

— Кажуть, — промовив він. — Але “кажуть” – це така цікава річ. Кожен чує те, що хоче вірити.

— А ти? — її пальці ковзнули до його шиї. — У що віриш ти?

— Марен, я вірю у тишу, — відповів він, ледь усміхнувшись. — Вона принаймні не бреше.

Жінка схилилася ближче, але він раптово поставив келих на стіл, обережно зняв її з колін і підвівся. Його рухи були надто спокійні, щоб це виглядало як відмова, і надто точні, щоб нею не бути.

— Коли жінка нагадує тінь, — сказав він, розливаючи залишки вина, — її не треба торкатися. Бо або вона зникне, або ти сам почнеш розчинятися.

Мірен насупилася, не розуміючи. Її руки почали накручувати пасмо білого волосся на вказівний палець.

— Про кого ти зараз?

Елдран глянув на неї, і в куточку його вуст промайнула тінь усмішки.

— Про тебе, звісно. — Він нахилив голову, а тоді додав уже тихше, майже до себе: — Хоч би я сам у це вірив.

Полум’я в каміні тріснуло, і вино в келиху здригнулося, відбиваючи на мить жіноче обличчя, а за ним – ще одне. Таке, якого в залі не було.

Коли за ображеною і незадоволеною Мірен зачинилися двері, тиша стала надто глибокою. Елдран повільно зняв рукавиці й поклав їх на стіл поруч із келихом, що вже охолов. Пахло вином, димом і... чимось іншим. Ледь відчутним, мовби на мить крізь вогонь пройшла тінь літнього вітру.