— 18.

— Пропустимо всі ці дрібниці, — король махнув рукою в бік синів, щойно тих представили. Вони мовчки увійшли до стратегічної зали – місця, де вирішувалися долі прикордоння і починалися війни. Зазвичай тут збиралася рада, але цього разу в залі були лише троє: король, Елдран і Роніар. І від того тиша ставала ще важчою.

Кам’яні стіни з глибокими рельєфами відбивали полум’я смолоскипів, яке грало на обличчях братів – кожен тримався гордо, але холод між ними відчувався навіть у повітрі. Король підпер скроню рукою, поглядом зважуючи їх обох – дві половини однієї спадщини, які дедалі частіше ставали суперниками, а не братами.

— Східний кордон, Піщаний Верес, — почав він, повільно зводячись на ноги. Його голос був хрипкий, радше від стоми ніж від віку. — Зникло понад десяток наших бойових магів. І це не випадковість. Активність істот зростає – завжди, але цього разу все занадто нестабільно. Вони діють... злагоджено. Так, мов хтось, чи щось прийшло, і вони йому люб'язно служать.

— Хтось? — Елдран примружився. — Хіба таке можливо? Ці створіння не здатні навіть до простого мислення, не те що до об’єднання. Їх і тваринами не назвеш.

Король повільно обернув до нього голову, поглядом, у якому спалахнула крижана насмішка.

— І саме тому я й скликав вас, — мовив він. — Бо коли ці “почвари” починають діяти розумніше за людей – це вже не просто почвари.

— Учора, на озері, — втрутився Роніар, ступивши ближче до мапи, розкладеної на довгому столі, — нілати* оточили водойму, де був сір’ґант. Вони... заважали мені. Нападали в потрібний момент, а до цього просто стояли. Чекали. І тільки коли Олунт їх запечатав, я зміг підійти. Вони ніби навмисне мені завадили.

Король задумливо провів пальцем по лінії кордону, що тягнулася на мапі тонкою срібною ниткою.

— Значить, їх хтось веде, — промовив він після паузи. — А якщо веде, то цей хтось має мету.

— Може, це робота тих, хто досі служить Заходу, — кинув Елдран, — там лишилося чимало тих, хто не змирився з нашою перемогою.

— Ні, — заперечив Роніар. — Я бачив їхні очі. Це не воля чи здатність мислення. Це... щось інше. Схоже на магію підкорення.

Король перевів погляд на молодшого сина, а потім на старшого.

— Ви обоє вирушаєте на схід. Разом. — Він не просив. Наказував. — Я хочу знати, що саме стоїть за цим. І якщо хтось дійсно змусив істот служити чи просто їх підкорив, — знайдіть його. І знищіть.

— Разом? — Елдран скривив губи. — Може, ви бажаєте, щоб ми ще й табір спільний поділили?

— Саме цього я й бажаю, — сухо відповів король. — І якщо хтось із вас повернеться без іншого, я вважатиму, що війна лише почалася не на сході, а в нашому домі.

У залі стало тихо. Тільки вітер глухо вив у кам’яних щілинах.

Король обернувся до вікна, де за важкими завісами тьмяніло золото заходу.

— Вирушаєте на світанку, — промовив він, не дивлячись. — І нехай цього разу ви навчитеся слухати не гординю, а загрозу.

Король це помітив, але не озвався одразу – лише повільно зняв перстень і перекотив його між пальцями, чекаючи, поки син наважиться заговорити.

— Є що додати? — нарешті запитав він, не підводячи очей.

— Є, — відповів Роніар.

— Слухаю.

— Дозволь мені взяти наречену з собою.

Король підвів погляд – короткий, різкий, мов удар.

— До Піщаного Вересу? У місце, де навіть сонце здається ворогом? Ти пропонуєш узяти з собою жінку? — його голос був спокійним, але в цьому спокої відчувалася загроза. — Це розумно, на твій погляд?

— Цілком, — відповів Роніар, не опустивши очей.

Король зітхнув, відкинувся на спинку стільця.

— Ти завжди був впертий. І надто прямий. Поясни, чому я маю погодитися на таку безглузду примху.

— Бо вона не просто наречена, — сказав Роніар тихо. — Вона – ключ.

На мить у залі стало так тихо, що чути було, як потріскує смолоскип. Король повільно звівся, обличчя його затвердло.

— Який ще ключ?

— До істот, — відповів Роніар. — Вона бачить те, чого не бачать інші. Я не раз ставав свідком очевидного. Тільки як мене сповістили, що вона претендентка в наречені, я особисто вирішив її перевірити. Один раз – збіг, два – підозріло, але сім – це точно. Коли вони наближаються – вона це відчуває. Наче… чує їх. Якщо хтось справді керує ними, можливо, через неї ми зможемо зрозуміти як. Вона здається й сама це ще не усвідомлює.

— І водночас поставити під загрозу її життя, — урвав батько.

— Вона сама згодиться, колия запропоную. Я не збираюся змушувати, — коротко відповів син. — Просто знаю її відповідь.

Король підійшов до нього, спинився зовсім близько.

— Ти впевнений, що дієш як воїн, а не як чоловік, який прив’язався до тієї, хто може стати його слабкістю?

Роніар витримав погляд.

— Може, і як те, і як інше. Але слабкість – це не завжди те, що губить, батьку. Інколи саме вона тримає там, де інші падають.