— 17.

Калерія ступила через поріг, і двері за нею зачинилися самі, наче притягнуті невидимою рукою. Левіція нервово так і залишилася біля дверей, кусаючи губи, й поглядаючи зовсім не схвальним поглядом, але зупиняти не стала. Усередині стояв напівморок, у якому тремтіло світло від десятків свічок – бліде, химерне, наче живе. Запах сушених трав, воску й диму сплітався з ледь відчутною металевою ноткою – запахом старих чар. Калерія не знала насправді чи можуть чари мати запах, але саме так би вона описала все, що вона вдихала в тій крамниці.

На полицях – дивні пляшечки з мутними рідинами, зв’язані мотузками кісточки, шматки тканин і крихітні флакони, у яких ворушився попіл. На столі в центрі – чорний котел із чаєм, що тихо булькотів, хоч полум’я під ним не було видно.

— Сідай, Мандрівна душа, — озвалася відьма, наливаючи каламутний напій у глиняну чашку.

Калерія насторожено глянула на неї.

— Ви назвали мене... Мандрівнрю душею. Що це означає?

Відьма посміхнулася – м’яко, але в її усмішці було щось, від чого в животі все холонуло.

— Ти ж і сама чудово знаєш.

— Ні, — Калерія поставила чашку, навіть не торкнувшись її. Надто ризиковано пити незрозумілу річ у будинку відьми. — Якби знала, не запитувала б очевидних речей.

Відьма зітхнула, провела пальцем по краю чашки – вода всередині на мить затремтіла, показавши в глибині щось схоже на зоряне небо.

— Твоя душа не звідси. Чи не так?

Калерія мовчки кивнула.

— Припустимо, — відповіла вона нарешті. — Але чому саме “мандрівна”? Ви знаєте, як мені звідси вибратися?

Відьма глянула прямо їй у вічі – глибоко, так, що Калерії здалося, ніби її свідомість відлунює в темряві між словами.

— Вибратися... з тіла? — тихо перепитала вона.

— Ні,чи так. Не знаю. Я просто хочу повернутися у свій світ. Чи як це правильно назвати.

Тиша між ними потемніла, мов затягнута димом. Відьма нахилилася ближче, і її очі на мить блиснули сріблом.

— Якщо душа блукає – значить, вона колись відчинила двері, яких не мала бачити. І щоб повернутися, треба знайти ті самі двері... але з іншого боку.

Калерія стисло вдихнула, а чай у чашці повільно закружляв, відбиваючи її обличчя – чуже, мов у чужому сні.

— А ви знаєте, де шукати ці двері? — спитала вона.

— Знаю, — прошепотіла відьма, — але кожен шлях до них має свою ціну, Мандрівна душа. І твоя, боюся, буде вищою, бо ти тягнеш за собою якір. І вельми неприємний якір, — відьма скривилася, так, ніби торкнулась щойно чогось огидного і слизького.

— Скажіть скільки заплатити потрібно, я все оплачу.

Відьма не відповіла одразу. Її пальці ковзнули по повітрю над чашкою, свічки навколо спалахнули синюватим світлом, тіні на стінах ворухнулись. У приміщенні стало тихо, надто тихо – навіть котел перестав булькотіти.

— Не рухайся, — сказала відьма. Голос її став нижчим, сухим, мов старий попіл.

Калерія застигла. Відьма підняла руку, і між її долонями народилася нитка світла – тонка, мов волосина, але гостра, як лезо. Вона піднесла її ближче до обличчя Калерії, придивляючись крізь неї, ніби через скло. Повітря наповнилося напругою, запах озону й попелу вдарив у ніс.

— Ох, — вирвалося з її вуст. Її погляд різко змінився – спершу здивування, потім страх, потім відраза. Вона відступила на крок, ніби відчувала щось, що не мало торкатися цього світу. — Ти... ти принесла його з собою сюди, — прошепотіла відьма. — Цей слід... він… Святі небеса!

— Що ви бачите? — Калерія піднялася, ступнула ближче.

— Не підходь! — вигукнула відьма, розмахуючи рукою так, що полум’я свічок здригнулося. — Забирайся! Геть із мого кварталу, поки не стало пізно!

— Почекайте! Ви казали, знаєте, де шукати двері!

— Не для тебе! — відьма вже відступала до дверей, схопивши амулет зі столу. — Іди, поки ще можеш ходити сама!

Вона різко відчинила двері, штовхнула Калерію надвір. Повітря за порогом було холодне, різке, немов ляпас після сну.

— Що ви побачили? — Калерія вчепилася в одвірок. — Скажіть!

Відьма тремтіла, її очі блищали жахом.

— Я побачила не просто душу, — прошепотіла вона. — Я побачила того, хто йде за тобою. Йди звідси, мені проблем не потрібно!

Двері зачинилися з глухим стуком. Замок клацнув.

Калерія стояла на темній вулиці, стискаючи кулаки. Усередині крамниці світло згасло, і лише запах диму залишився у повітрі – різкий, тривожний.

— Що вона вам сказала? — підлетіла до неї Левіція.

— Того, хто йде за мною... — тихо повторила Калерія для себе, зовсім не чувши питання компаньйонки.

Її серце калатало. І десь далеко, у темряві провулку, справді щось ворухнулося.