— 16.

Роніар не міг вирішити, що з усього цього ранку дошкуляло найбільше — звіт перед королем, засідання магічної Ради, чи тиша, що залишилась після зникнення нареченої.

Тиша, яка мала присмак образи.

“Я врятував її життя, а натомість вона просто втекла з ліжка цілителя, нікому нічого не сказавши!”

— Вона мала б сповістити мене, — холодно вимовив Роніар, схрестивши руки на грудях. Він зіперся на кам’яну колону в конюшні, де пахло сіном, шкірою і металом. Повітря стояло густе, наче саме чекало, коли хтось скаже щось зайве.

Поряд Олунт розчісував гриву вороного жеребця. Кінь нетерпляче гупав копитом, але охоронець працював спокійно, розмірено, як завжди. Така собі терапія з кіньми, яка приносила гармонію виключно для Олунта.

— Якщо докопатись до суті, то власне не мала б, — відповів він з тією невимушеною прямотою, яка часом дратувала принца. — На її місці я теж чкурнув би звідси, і чимдалі. — Він злегка усміхнувся, певна частка правди все ж була в його словах. Неодноразово в нього з'явилося бажання втекти з палацу. Та обов'язок та особисті принципи не відпускали. — Якщо врахувати приниження на балу і те, що сталося на озері – жодна дівчина в здоровому глузді не квапилась би повернутися у палац.

— Вона ж наречена принца! — різко кинув Роніар.

— Принца, який сам їй заявив, що заручин не буде, — спокійно відказав Олунт, проводячи гребінь крізь темну гриву. — Роні, будь послідовний. Ти ж сам казав, що краще, аби все скінчилося мирно.

— Я передумав.

— Он як, — підняв брову Олунт, відклавши гребінь. — То ти, значить, вирішив, що достатньо просто змінити думку? Сьогодні хочу, завтра ні. Вона ж не лялька з ярмарку, а жива людина.

— Я її врятував, — відказав Роніар крізь зуби.

— Попроси за це в короля медаль, — сухо кинув Олунт.

Принц глянув на нього з-під лоба.

— Ти взагалі на чиєму боці?

— Завжди на твоєму, — відповів охоронець. — Але якщо я не скажу тобі правду, то хто скаже? Вона не буде вдячна за врятоване життя, бо зневага від приниження більша. І якщо принц Елдран заговорить із нею першим, твої шанси на прихильність стануть ще більш мізерні.

Роніар коротко видихнув, у повітрі зависла напруга.

— Докотилися, — сказав він глухо. — Я ще маю домагатись прихильності власної нареченої.

— А хіба вона тобі байдужа? — Олунт спокійно повернувся до коня. — Цілитель казав, на її душі лишився слід. І ні сір’ґанта, ні будь-якої іншої істоти в озері не виявили. Може, саме на неї ті почвари й чекали.

— Байдужа! Наскільки байдужа, що я й не пам'ятаю тої мерзенної червоної сукні, яку їй в подарунок надіслав Елдран!

— Звісно-звісно, — флегматично вимовив Олунт.

Роніар відвернувся. За вузьким вікном тьмяно світило осіннє сонце, кидаючи на солому холодне світло, пробираючись крізь туман. Його пальці напружено стисли поруччя стійла.

— Не знаю, — тихо мовив Роніар. — Але відчуття, ніби щось всередині повзає як холодна змія, і це відчуття мене не полишає.Я справді байдужий до неї, і відчувати нічого не можу, забагато вона зробила вчинків, на які я не можу закрити очі.

— Не забудь, що більша частина тих вчинків – чиїсь слова. Сам ти нічого не бачив, звісно окрім вчорашнього.

У цей момент двері конюшні відчинилися, і всередину ввійшов Елдран. Його кроки були тихі, він і справді був втіленням змія, що підкрадається безшумно.

Старший брат зупинився біля порогу, ковзнув поглядом по принцу, потім по його вірному охоронцю.

— Бачу, ти вже обговорюєш свої невдалі заручини, — вимовив він рівно. — Радію, що принаймні коні витримують твої настрійні бурі краще, ніж люди.

Роніар повільно випростався.

— Не пам’ятаю, щоб просив тебе втручатись.

— І не треба, — Елдран зробив крок уперед, усмішка торкнулася його вуст, але в очах жеврів холод. — У цій справі моя участь і без того… неминуча.

Конюшня наче притихла. Олунт, не кажучи ні слова, відступив убік, залишаючи братів наодинці.

Кінь невдоволено пирхнув, коли Елдран зупинився навпроти молодшого брата. У його рухах було все те ж дратівливе самовдоволення, яке Роніар не міг терпіти з дитинства.

— Батько викликає нас обох, — промовив Елдран, розглядаючи пил на манжеті свого темно-синього камзола. — Негайно. І бажано без твоїх звичних запізнень.

— Я з’явлюсь, — коротко відповів Роніар.

— Сподіваюся, — кивнув Елдран, і в кутиках його вуст з’явилася посмішка, та, від якої в Роніара завжди стискалося всередині. — До речі, ти сьогодні особливо блідий. Через втечу нареченої? Чи, може, через те, що вона вибрала воду, а не тебе?

Роніар навіть не здригнувся. Його очі стали ще холоднішими.

Елдран повільно обійшов навколо, поклавши руки за спину.

— Знаєш, дивлюсь я на тебе, брате, і думаю: як же так виходить, що тільки в тебе наречена стрибає в озеро? — він зробив коротку паузу. — Моя б на мені стрибала. У ліжко. І єдина небезпека для життя полягала б у надмірній пристрасті.