— 15.

“Не вплутуй мене в палацові інтриги. З мене вистачило озера. Можеш розірвати заручини”.

Слова повторювались у голові Калерії, мов пісня, застрягла на одному мотиві. Вона лежала на вузькому ліжку в цілительській, вдивляючись у стелю – ніби там могла з'явитися відповідь на питання: що робити далі?

Але відповідь так і не прийшла. А могла б, адже світ, у якому вона тепер жила, сповнений магії – і несподіваних збігів. Тож, не дочекавшись небесного знаку, Калерія вирішила діяти сама.

— Це поганий намір, — вкотре повторила Левіція, випрямляючи пір’я на рукаві свого надто розкішного плаття, яке залишилося на ній ще з вчорашнього вечора.

— Ти вже це казала, — сухо відказала Калерія.

— Знаю, але повторю: поганий намір. І варто було б переодягнутися, — компаньйонка знову змахнула рукавом, і пір’я ворухнулось, ніби живе. — І ваш батько…

— Не схвалить, — перебила Калерія. — А моя матінка? Що вона скаже?

— Нічого, — стримано вимовила Левіція, опускаючи очі.

— Отже, її немає в живих, — спокійно підсумувала Калерія. — Тобі про це незручно говорити, бачу по обличчю. Якби я щось пам’ятала, не питала б про неї. І вже точно не просила б відвезти мене в подібне місце.

— Що ви шукаєте у кварталі “Чорних Відьом”? — голос Левіції став майже пошепки.

— Не нареченого – це точно, — відповіла Калерія, підводячись. — Хочу дізнатися долю.

— Від чорної магії – добра не чекайте.

— А я й не за добром туди їду.

Карета стрімко рушила вперед вузькими вулицями, глухо постукуючи колесами по бруківці. Сірий туман затягував вікна, стирав обриси міста. У повітрі стояв запах дощу й диму – від вуличних жарівень, біля яких грілися торговці.

Калерія мовчала, спостерігаючи, як у блідому сизому тумані повз них пропливають тіні – мов чужі сни, що не належать нікому. Місце й справді було моторошне, чи вся справа була в погоді, яка навіювала хмурі думки.

Левіція сиділа навпроти, стискаючи в руках маленький амулет, схожий на скляну кулю з золотими нитками всередині. Вона раз по раз поглядала у вікно й зітхала.

— Ви впевнені, що це варто робити? — спитала вона, коли карета звернула на вуличку, освітлену лише тьмяними ліхтарями.

— Ні, — зізналась Калерія. — Але коли не пам’ятаєш, ким була, доводиться шукати того, хто пам’ятає замість тебе.

Карета різко зупинилась. Вікно затуманилось парою, і за ним виднівся квартал, де місто змінювало свій подих.

Квартал Чорних Відьом зустрів їх тишею, що нагадувала затяжний вдих перед бурею. Ліхтарі тут горіли зеленкуватим вогнем, освітлюючи криві вивіски й двері, обвішані амулетами. Десь у глибині вулиці чулося дзеленчання дзвіночків, і запах ладану змішувався із сіркою.

Будинки були тісні, схилені один до одного, немов ділили спільний прокльон.

— Якщо зараз хтось прокляне наші душі, я винна не буду, — прошепотіла Левіція.

— Прокляття – це теж вже щось, — спокійно мовила Калерія, виходячи з карети.

— Не потрібно було вам розповідати за це місце.

— Не потрібно, але ж розповіла.

— Язик – мій ворог, — пирхнула левіція. 

Її черевики торкнулися мокрої бруківки. Десь над головою ворухнулася чорна ворона й каркнула – хрипко, майже людським голосом.

Калерія глибоко вдихнула.

— Ходімо. Якщо й справді відьма яка тут живе зможе щось розповісти, я хочу її знайти.

Вулиця, якою вони йшли, звужувалася з кожним кроком. Карета лишилася позаду – охоронці, двоє високих чоловіків у темному, йшли трохи попереду, стискуючи руків’я мечів, насторожено роззираючись. У повітрі висів густий запах трав і гару, а десь поруч глухо вили кішки – так, ніби за це їй давали тепле молоко.

Калерія крокувала впевнено, хоч і не могла пояснити, чому ноги самі знають дорогу. Тіні миготіли на стінах, обличчя у вікнах зникали швидше, ніж встигала розгледіти.

— Місце, гідне дурниці, — буркнула Левіція, притискаючи до себе складки плаща. — Якщо нас зараз хтось обкраде, це буде найпередбачуваніше пророцтво року.

— Тоді принаймні воно збудеться, — кинула Калерія.

— Не смішно!

— А я й не сміюся.

Вони звернули за ріг – і просто перед ними, немов з туману, виринула жінка.

Висока, у темному вбранні, з волоссям, схожим на розпущений попіл. Очі її світилися так, що важко було визначити колір – то чи срібло, чи бліде золото. Вона не йшла – радше пливла, ковзаючи кроками по вологій бруківці.

— Я вас чекала, — промовила вона низьким, тихим голосом. — Рідко коли мандрівна душа приходить сама.

Левіція одразу відступила на крок.

— Ми лише проходили, — сказала швидко, напружено усміхаючись. — Нема потреби турбувати вас, пані.

— Турбота – моя робота, — відьма схилила голову. — Хочете чаю, леді?

Вона дивилась не на Левіцію, а просто на Калерію – так, наче бачила її наскрізь.