— 14.

Роніар ніколи не вмів дозволяти собі слабкість. Тим паче – емоції.

Для нього світ ділився на дві категорії: тих, хто хоче щось від нього, і тих, кого він може використати у відповідь. Жінки належали до першої. Красиві, хитрі, навчені посміхатись саме так, як треба. Ліжко – це був межовий простір, де не потрібно було довіряти, лише забувати на кілька годин, ким ти є.

Так він жив – стримано, холодно, без зайвих прив’язаностей. І цього вистачало, особливо якщо врахувати, що ти не єдиний принц в сім'ї.

А потім з’явилася вона.

Кселарія Вендал. Наречена. Леді з минулим, яке пахло плітками. Брудними плітками. І все ж, коли він дивився на неї, то вперше ловив себе на тому, що хоче розібратись, а не відмахнутись. Його стриманість тріскала щоразу, коли вона говорила – спочатку надто покірно. Так покірно, що аж розривало від цієї слухняності. Виконувала буквально все, що їй казали, а потім виявилось, що вона закохана в його брата. І коли він забажав все розірвати, справжня особистість проявилася. Зухвала, надто прямолінійна для жінки, яка мала б мовчати й кивати, як це робила до того.

І справа була не у бажанні. Не у провині.

Там, глибше, діяло щось інше – відчуття, що вона може стати тим, хто змусить його перестати контролювати все.

Але зараз він сидів у чекальні, холодний, мов вирізаний з криги. Лише нервовий ритм пальців по підлокітнику крісла видавав, що він не такий спокійний, як мав би бути.

За зачиненими дверима цілитель працював мовчки. Уже майже годину.

Роніар відкинувся на спинку, притулившись потилицею до стіни. Повітря в приміщенні було напоєне різким запахом трав, енергія лікувальних печатей тремтіла під шкірою.

— Її серце ледве не зупинилося, — сказав Олунт, який сидів поруч і, як завжди, намагався розрядити атмосферу. — Ще б трохи – і довелось би шукати нову наречену.

— Заткнись.

— Ну пробач, — друг зітхнув. — Просто я ніколи не бачив, щоб ти так біг. Ти ж мало не вирвав двері з петель. А магія, Святі Небеса, там живого місця від того саду не лишилося.

Роніар не відповів.

Перед очима знову постав момент, коли він стрибнув у чорну воду. Озеро було крижане, темне, ніби без дна, і Кселарія – бліда, нерухома – у його руках здавалася частиною тієї безодні. Її губи вже посиніли, волосся сплуталось у водоростях, а пелюстки лілій, ті самі чорні лілії, все ще оберталися навколо, немов не хотіли відпустити.

Він тоді не думав. Просто тягнув її до берега, доки легені палали, а тіло не нило від холоду.

Він не молився – просто наказував: дихай.

Коли ж вона нарешті кашлянула, хрипко, з болем, з видихом води – його охопило щось схоже на полегшення… і страх.

Він, Роніар – один зі спадкоємців, воїн, чаклун блискавиці – злякався.

— Вона виживе, — нарешті почувся голос цілителя з-за дверей. Старий маг у темно-зеленому плащі вийшов, витираючи руки рушником. — Але дівчині потрібен спокій. І тепло. Її тіло переохолоджене, а душа…

— Душа? — різко перепитав принц.

— Душа, — підтвердив цілитель, кивнувши. — Дещо дивне, я такого раніше не бачив. Вона є, але одночасно її як би й немає, — чаклун розвів руками. — Простішими словами, душу з оболонки вирвали, а те що повернули, вміщається в оболонку заледве. І ще дещо. Те, що було у воді, залишило в ній слід. Магічний відбиток. Його треба зняти, поки не проріс глибше.

Роніар звівся на ноги.

— Коли можна побачити її?

— Коли зможете стримати блискавку в очах, Ваша Високосте, — старий поглянув на нього суворо. — Інакше ви знову розбурхаєте те, що ледве вдалося заспокоїти.

Олунт ледве стримав посмішку.

— Ну, принце, як на мене, це комплімент. Не кожен може бути бурею в людському тілі.

Роніар нічого не відповів, лише зітхнув і рушив до дверей палати, де на білому ложі, загорнута у тонку ковдру, лежала Кселарія. Її обличчя було блідим, але дихання рівним. Він сів поряд, не торкаючись, лише спостерігаючи. Думки плуталися, а в голові чітко лунав голос цілителя: “душу з оболонки вирвали, а те що повернули, вміщається в оболонку заледве.

В коридорі почулися голоси король і комес.

Вони дедалі ставали ближчими. Глухі кроки, шелест важких плащів, уривчасті фрази – і все це наближалося, як загроза, від якої не втечеш.

Роніар стиснув щелепу. Зараз – тільки не зараз.

Він провів долонею по обличчю, намагаючись хоч якось вирівняти подих. Його погляд знову ковзнув до Кселарії. Вона лежала нерухомо, тільки ледь помітно тремтів кутик її губ, ніби вві сні вона щось шепотіла. Тінь від вій лягала на щоки – спокійна, беззахисна.

Він уперше за довгий час не знав, що сказати. Не знав навіть, що відчуває.

— Ваша Високосте, — рознісся біля дверей глухий голос комеса. — Король бажає негайно побачити вас.

Роніар різко звівся. В мить його погляд став знову холодним, владним – таким, яким мав бути спадкоємець.

— Король прийшов сюди? — він вимовив це тихо, але так, що в повітрі потемнішало.