— 13.

Кров застигла в жилах. Принц обернувся, глянув у темряву, де мерехтіли кристали нічних світляків, і побачив – на поверхні води розходилися каламутні кола. Лілії, що ще кілька хвилин тому сяяли ніжним рожевим, тепер почорніли, і навколо них здіймався густий, майже живий туман. Озеро, яке виходило за межі захисту палацу. Озеро, біля якого стоїть попередження, оскільки воно ще не очищене.

Роніар не став питати нічого. Не відповів. Просто кинувся вперед, забувши про все. Мить – і його кроки вже гриміли кам’яною доріжкою.

— Роні! Ти здурів? Там незнятте магічне прокляття! — вигукнув Олунт, але той навіть не сповільнився. — Озеро не очистили!

Вітер зірвався раптово, крони дерев загуділи. І тоді з темряви – прямо з-поміж стовбурів – повилазили істоти. Високі, чорні, вкриті блискучою вологістю, з тілом, схожим на переплетені коріння й м’язи, а очі – як розпечене скло. Їхні рухи були різкими, хижими.

Перша кинулася на нього з пронизливим свистом. Роніар підняв руку, не вагаючись, і вдарив магією. Блискавиця злетіла просто з повітря – яскрава, сліпуча. Грім ударив так, що земля під ногами здригнулася. Істота закричала – ніби дерево рвалося на частини, і розчинилася в димі.

Друга спробувала обійти ззаду, третя вискочила з трави – але кожен рух він бачив чітко, як на долоні.

Блискавки сипалися з неба одна за одною. Сухі удари грому розривали тишу. Повітря стало густим, наповненим запахом озону й попелу. Кора на деревах плавилася від жару.

— Назад! — вигукнув Олунт, ховаючись за уламком старої арки. — Роні, ти все озеро спалиш!

— Якщо не дістануся до неї – байдуже, — процідив принц.

— Назад! — повторно кричав Олунт, уже за його спиною, — ти їх тільки дратуєш! Їх не можна просто спалити!

Роніар різко обернувся.

— Тоді зроби щось!

Олунт уже діставав із внутрішньої кишені невеликий пакунок. Пальці його тремтіли, але рухи були чіткі. Він швидко дістав кілька вузьких клаптів паперу, на кожному з яких червоним сяяли магічні символи.

— Істот потрібно запечатати, — пробурмотів він, розгортаючи першу печатку. — Інакше повернуться. Розлючені, вдесятеро сильніші.

Він приклав папір до землі, шепочучи слова, які світло не хотіло чути. Символи спалахнули червоним, і з них потягнувся дим.

— Роні! — крикнув він, — затримай їх!

Принц лише коротко кивнув. Земля розлетілася грудками, спалахи різали очі. Істоти завили – моторошно, як вітер у порожніх залах. Олунт кинув другу печатку, потім третю. Папір горів, лишаючи чорний попіл. І з тим попелом розчинялися й ті, кого він запечатував.

— Швидше! — гримнув Роніар, — їх більше!

З-за дерев вилізла ще одна потвора – вдвічі більша, з кістяними відростками на спині. Вона вдарила по землі, і від удару все навколо здригнулося.

Роніар вивів обома руками коло в повітрі, і блискавка, потужна й біла, як денне світло, вдарила просто в істоту.

— Олунт!

— Остання! — той кинув печатку просто під її лапи.

Коли символи спалахнули, істота закричала і впала, розсипаючись у попіл.

Повітря прояснилося. Тиша впала раптово, як ножем відтята. Лише глухе хлюпання води знову повернуло увагу до озера.

Роніар підняв голову. Поверхня кипіла. Пелюстки чорних лілій оберталися навколо, утворюючи коло – пастку. Серед них – дивний малюнок із каламутних хвиль.

Сліди.

— Там вона, — видихнув він.

— Роніар, зачекай! — Олунт простягнув руку, але пізно.

Сила грози навколо раптом вщухла. Його серце билося, як божевільне. Він кинувся вперед, навіть не думаючи, просто стрибнув у воду.

Холод ударив миттєво. Наче сотня ножів врізалася в тіло. Темрява обволокла, здавлюючи груди. Повітря не вистачало вже після першого ковтка.

Роніар розплющив очі – і побачив її. Кселарія. Вона не билася в товщі води, сір’ґант вже обвив її ноги своїм слизьким тілом, а вона нерухомо повисла, мов лялька. Його паща розкривалася просто перед нею.

— Відійди від неї! — крикнув Роніар, хоча під водою крик обернувся лише булькотінням, і тільки магія не дала йому напитися тої води. 

Магія вдарила зсередини, сама собою.

Навколо нього вода спалахнула світлом, розтікаючись хвилями енергії. Істота закричала – глухо, потворно – і розтисла свої кільця.

Роніар схопив Кселарію, потягнув угору. Вона вже непритомна, очі заплющені. Її волосся, мов водорості, тягнулося вниз.

Ще трохи – і легені луснуть. Але він гріб щосили, відчуваючи, як темрява втягує.

На мить поруч знову з’явилася тінь Сір’ґанта, величезна, як сама безодня. Вона простягла до них свою пащу, і тоді він зробив останнє, що міг.

Роніар розвів руки в боки, на мить пускаючи Кселарію.

— Іртал’са хед нора! — старе заклинання яке в молодості йому ніяк не давалося, яке він навіть не усвідомлював, що пам’ятає.

Блискавка вдарила просто в озеро.