— 12.

У Калерії, здавалось, почалася справжня тахікардія. Серце билося так гучно, що музика за спиною зникла, ніби хтось прикрив її ковдрою тиші. Ще мить і серце могла вирватися з грудей, а повітря не вистачало настільки, що вона забула, як дихати.

Вона стояла, мов укорінена в землю, і не вірила власним очам. Перед нею – те саме озеро. Те, у яке вона пірнула, щоб врятувати маленьку дівчинку. Ті ж самі рожеві лілії хиталися на поверхні, жовтий молочай схилявся до води, і навіть дешампсія виблискувала сріблясто під місячним сяйвом. Все – до дрібниць. Лише плачу дитини не було.

Калерія кинулася вперед. Без роздумів, без вагань. Її рухи керувалися чимось первісним, глибшим за розум – потребою повернутися туди, де все почалося.

Охорона не стала її зупиняти, коли вона вийшла з палацу й рушила садом. Хто звертає увагу на розгублену “наречену”, що втекла від балу?

Каблуки боляче впивалися в ноги, тканина сукні чіплялася за траву. Вона зупинилась, скинула взуття просто на стежці, підхопила поділ і, не озираючись, побігла далі. Її дихання виривалося короткими рваними вдихами, а місячне світло відбивалося в очах, немов у воді.

Коли озеро знову відкрилося перед нею, Калерія застигла лише на одну секунду. Її погляд упав на рожеві лілії, що тремтіли від легкого подиху вітру. Цей спокій здався їй знущанням.

І вона пірнула. Різко, майже відчайдушно – у холод, у темряву, у спогад. Вода зімкнулася над нею, як кришка над минулим.

Холод ударив у груди так, що перехопило подих. Вода виявилась крижаною, мов жива – стискала, не давала рухатись, але й не відпускала. Калерія розплющила очі, і все довкола потонуло у м’якому сяйві – не темрява, не світло, щось між ними.

Навколо плавали пелюстки лілій, ніби вели її глибше, до самого серця озера. Вона тягнула руку вперед – і відчула, як вода дивно реагує, відступає, немов розступається перед нею.

Десь у тиші пролунав тихий звук. Наче дитячий сміх… або плач. Вона не могла розібрати. Калерія озирнулася, і на мить їй здалося, що серед відблисків на дні ворухнулася тінь. Маленька постать. Силует дівчинки.

Відчуття було знайоме до болю – саме це вона бачила тоді, перед тим, як усе зникло. Перед тим як прокинулася у чужому світі.

Серце калатало ще дужче. Вона зробила кілька рухів у глибину, намагаючись дістатись до постаті, але вода стала густішою, мов тримала її на місці. Пелюстки лілій крутилися навколо, утворюючи химерне коло, і Калерія раптом відчула – магія. Та сама, що впліталася в цій реальності майже в усе.

І тоді вона почула голос. Бридке булькання, так, ніби під водою й справді хтось крізь шари води міг розмовляти.

— Ти моя! — гиготнула тінь.

Калерія завмерла. Голос не належав дитині. Серце вибухало в грудях, мов божевільне. Калерія судомно зробила ще один рух угору, але вода не піддалася – густа, важка, вона обплела її руки й ноги, тягнучи назад у глибину. Пелюстки лілій, що ще мить тому здавалися легкими й гарними, раптом потемніли, наче просочилися чорнилом, і почали обертатися довкола неї, створюючи замкнене коло.

Калерія відчула, як у грудях спалахує паніка. В легенях уже пекло – повітря тануло. Вона роззирнулася, шукаючи світло, вихід, хоч щось… і тоді побачила його.

Спершу – лише рух тіні. Потім – щось величезне, що повільно проповзало крізь муть. Воно не мало чітких обрисів, але кожна лінія його тіла викликала відразу. Плавна, слизька поверхня, що переливалася, немов в’юн, та довгий тулуб, вкритий темними лусками, як у змії. А замість голови – химерний силует, схожий на дракона, з пащею, повною загострених, кривих зубів.

Темрява ніби рухалася разом із ним, дихала в такт.

— Ти моя… — знову пролунало булькання, і Калерії здалося, що звук проходить просто крізь неї, холодний, слизький, немов вода проникала в саму душу.

Вона відчайдушно смикнулася, б’ючи ногами, руками, але невидимі течії обвили її міцніше. Вода тиснула з усіх боків, лілії закрутилися ще швидше, й світло згори почало згасати.

— Відпусти… — намагалася вона крикнути, але з рота вирвалися лише бульбашки, і вона відразу ж пошкодувала, кисню й так бракувало.

Сутність рухалася ближче. І тепер Калерія бачила, як у пітьмі спалахнули два великі ромбоподібні фігури – очі, не червоні, не золоті, а каламутно-сірі, немов туман, у якому гинуло все живе.

Пальці тремтіли. Тіло втрачало силу. Повітря не залишилося зовсім – легені стискалися болем.

І саме тоді, коли істота простягнула до неї щось схоже на руку – довгу, лускату, з перетинчастими пальцями – світ навколо почав розпадатися. Вода зімкнулася над нею, і Калерія більше не знала, де верх, а де низ.

Все стихло.

Її свідомість остаточно згасла.

***

Олунт уже встиг добряче розвеселитися – келихи вина змінювалися один за одним, бесіди текли легко, а дами самі запрошували його на танець, порушуючи всі можливі правила пристойності. Він, звісно, не заперечував.

Та весь настрій зник миттєво, коли погляд упав на сцену в центрі зали – Кселарія Елдран і Роніар. Те, що починалося як звичайний танець, завершилося… видовищно. Наречений рятує свою наречену, гості завмирають у подиві – класика, варта пліток на тиждень уперед. А потім вони обоє зникають із зали.