— 8.

Принц навіть не зрушив із місця. Його постава була ідеальною, погляд – холодним, наче криця. Навіть коли всі навколо вже обернулися до новоприбулих, він лишався нерухомим, ніби не визнавав самої її присутності.

Музика арфи змінилася – легка, але напружена мелодія, у якій відчувалося передчуття бурі. Калерія зробила крок уперед, не дочекавшись, поки її запросять. У залі прокотився тихий шепіт. Вона відчула на собі десятки поглядів – хтось здивовано, хтось осудливо, але її це не турбувало.

“Якщо цей світ любить спектаклі, я йому їх подарую, і байдуже, що актриса я так собі!” — майнула думка.

Вона підняла поділ сукні й повільно рушила до принца, кожен її рух був точним, упевненим, із тією грацією, що більше нагадувала хижу обережність. Коли зупинилася перед ним, між ними залишалося не більше двох кроків.

— Ваша Викососте, — її голос звучав м’яко, але в кожній букві її слова бриніла їдкість. — Вельми незвично бачити нареченого, який навіть не знаходить у собі сили привітати леді, з якою має стояти перед вівтарем.

Роніар повільно підняв келих до губ, не відводячи від неї погляду.

— Я лише дотримуюся етикету. Нареченій личить першій показати, що вона гідна вітання, — промовив спокійно, з тією байдужістю, що різала гостріше за лезо.

Калерія посміхнулася.

— Тоді дозвольте мені виправити вашу помилку, Ваша Високосте.

Вона схилила голову рівно настільки, щоб це не виглядало покорою, а радше жестом гри – як шахова фігура, що робить хід на зустріч, щоб стати королевою. Потім випросталась і тихо додала, щоб чув лише він:

— Я не збираюся бути ні вашою слабкістю, ні тою, ким знехтують. І точно не ви будете диктувати, хто і коли розірве заручини. Якщо так вже й станеться, і ми таки не підемо до вівтаря разом, то точно не по Вашій ініціативі. Що там ви казали, не приймете полум'я істини? Тоді не смійте нарікати, що моя поведінка не відповідає вашим очікуванням.

У повітрі між ними відчутно запахло озоном. Магічні кристали над ними спалахнули трохи яскравіше, ніби відчули невидиму напругу.

— Ти при своєму глузді?

— Звісно ні. Хіба репяхи з лісу, мають його?

На мить навколо запанувала тиша. Навіть арфа, що грала сама, здавалося, пропустила кілька нот. Погляди гостей поступово звернулися до пари, чия розмова перетворилася на невидиму дуель в кутку залу.

Роніар злегка звів підборіддя, вдивляючись у неї з тим самим холодним спокоєм, за яким вгадувався ледь стриманий гнів.

— Ти граєш із вогнем, леді Вендал.

Калерія зробила півкроку ближче. Її очі блиснули, в них жевріла впертість і щось ледь помітне – виклик, що межував із задоволенням.

— Ваша Високосте, є дещо гірше за опік – залишитися осторонь, коли світ горить.

— Це не місце для таких розмов.

— Звісно не місце, коли всі так на нас витріщаються.

— Я попередив, заручин не буде, — крізь зуби процідив Роніар. — Щоб ти не чекала, що я тебе привітаю.

— Невже я така тобі неприваблива, що навіть привітати – це вже щось недосяжне?

— Справа не в привабливості, — його голос став низьким, майже хриплим, — а в тому, що ти вчинила.

Калерія повільно втягнула повітря, щоб не розсміятися.

— Цікаво, — сказала тихо, нахиляючись ближче, так, що її подих ледь торкнувся його вуха, — тоді чому полум’я істини вирішило, що ми пара? Може, воно знає щось, чого не хочеш визнавати ти?

Його погляд спалахнув. Одне-єдине слово, вимовлене таким тоном, могло б змусити будь-кого відступити. Але не її.

— Обережніше, Кселаріє.

— Обережність – це для тих, хто має, що втрачати, — усміхнулася Калерія. — А в мене, здається, лишилося тільки твоє терпіння. Випробовувати його справді – в задоволення.

На мить між ними промайнула іскра – справжня, не метафорична. Повітря потемніло від напруги, і магічні кулі над їхніми головами здригнулися, змінивши колір на глибокий рубіновий.

Гості завмерли, не розуміючи, що відбувається, а арфа заграла іншу мелодію – різку, атмосферно-швидку.

Роніар зціпив зуби, змусив себе відірвати від неї погляд і різко відступив убік.

— Граєшся з вогнем, леді Вендал.

— А ти, Ваша Високосте, — відповіла вона спокійно, з келихом у руці, — ще не бачив, як я танцюю в полум’ї.

І, зробивши крок уперед, Калерія рушила в центр зали – просто до натовпу гостей, які тепер дивилися лише на неї.

А Роніар, залишившись позаду, вперше відчув, як магія істинного полум’я починає реагувати не на його гнів – а на неї.

А в глибині зали Елдран, старший принц, що спостерігав за сценою з усмішкою, нахилився до свого келиха і тихо прошепотів:

— О, нарешті починається найцікавіше. Леді Кселаріє, ви приємно потішили, одягнув мою сукню.

Тим часом із-за мармурової колони вийшов Олунт – із тим виразом байдужої втоми, який лише маскує зацікавленість до чужої драми. У руці він тримав келих чарівного вина – здається, не третій і навіть не п'ятий