— 6.

Сукня, яку вдягла Калерія, мала глибокий червоний колір - насичений, живий, з м’яким переливом у темніше бордо, коли тканина торкалася світла. Корсет щільно облягав стан, підкреслюючи лінію талії, а тонкі шнурки на спині тягнулися, мов полум’яні візерунки. Розріз на нозі був сміливим, але не вульгарним, і кожен її рух здавався продуманим - упевненим, владним, небезпечним. Довге чорне волосся спадало хвилею до талії, виблискуючи вогняними відблисками свічок.

Сукня яку вдягла Калерія викликала шквал перешіптувань служниць, і зітхання самої Різенти. За її словами, сукня була чудовою, спокусливою і від неї очей не відвести, але відвертою і надто провокативною. Якщо не рахувати той факт, що її надіслав старший син короля. Дізнавшись про це вельможі, перешіптувалися б не лише служниці маєтку Вендал.

— Різі, на цей ефект я і ставлю ставки.

— Які ще ставки? — брови покоївки підскочили. — Ви граєте в азартні ігри, моя леді? — руки в бік і несхвальний погляд миттєво з'явився на обличчі Різенти.

— Ні, не граю. Не хвилюйся. Це просто вислів такий.

Коли із сукнею та взуттям остаточно було закінчено, покоївка махнула рукою і решта служниць почали зносити скриньки із коштовностями. Було все: рожеві банти, рожеві пелюстки, рожеві... забагато рожевих коштовностей. Так, ніби інших кольорів в цілому світі не існувало взагалі. Калерія тільки зітхнула, а що їй ще було очікувати від тої, котра ледь не купалася у рожевому кольорі. На щастя волосся було чорним, і на подив кімната не мала рожевих хмаринок.

— Я обираю ось це.

— Це? — здивовано перепитала покоївка, дивлячись на тонку срібну лозину з кількома листочками, в яких було вставлене прозоре каміння. — Гадки не маю, як це потрапило сюди, — тихо пробурмотіла вона, крутячи в руках шпильку.

— Це додасть тільки вишуканості.

— Вам видніше, — кріплячи прикрасу у волосся, вимовила Різента. Вона вглядалася кілька секунд в ту єдину прикрасу, вона справді виглядала ніжно, але мала щось холодне, стримане. Зовсім не в стилі її леді. — О, а ось і ваша бракса, — покоївка махнула рукою іншій служниці, що подала знак.

— Мій настрій все кращає і кращає.

— Боги… — прошепотіла Різента, поправляючи поділ і роблячи останні штрихи. — Якщо ви з’явитеся в такому вигляді, там, певно, й самі придворні знатимуть, кому саме дісталося ваше полум'я істини. Жоден чоловік не зможе лишитися байдужим.

— А я й не маю наміру це приховувати, — Калерія легенько підняла підборіддя, спостерігаючи за власним відображенням в уламках дзеркала.

У цей момент у кімнату ввійшла служниця з візком. Фарфоровий чайничок тихо дзенькнув об підставку, коли вона обережно налила темну рідину в тонку чашку. Від неї підіймався гіркуватий, майже димний аромат.

Калерія взяла чашку двома пальцями, примружившись від задоволення.

— Ось тепер, можливо, цей світ має шанс здатися мені приємним.

Вона зробила ковток – і в ту ж мить ледь не виплюнула його назад.

— Що це за гидота?! — вона закашлялася, втираючи сльози, що виступили від гіркоти. — Полинь і попіл! Це зовсім не кава!

— Бракса, моя леді, — тихо нагадала Різента, хоч губи її тремтіли від стриманого сміху. — Ви самі просили.

— Я просила напій, який рятує життя, а не викликає бажання його закінчити! — Калерія поставила чашку й важко зітхнула. — Хай там що, але виглядати я сьогодні маю ідеально. Якщо вже потрапила в цей світ – доведеться його вразити. І поки без кави.

Вона ковзнула поглядом на уламки дзеркала. У темному відблиску мигцем щось промайнуло – тінь чи, можливо, усмішка, така знайома й дратівлива.

Калерія примружила очі.

— Отже, Роніаре Торвенлусе, — прошепотіла Калерія, глянувши в уламки дзеркала, де відбивалося її лице, сповнене нової, гострої рішучості. — Твоє “полум’я істини” сьогодні стане твоїм особистим пеклом. І ти ще пожалкуєш про “реп'ях із лісу”.

На якусь мить у грудях защеміло. Ніби десь глибоко в ній ворухнулася чужа пам’ять – тепліша, інша, не її.

“Що я, в біса, роблю?” — подумки вилаялася вона. — “Бал, сукня… кому і що я намагався довести?… Для чого?”

Повітря було важким від аромату свічок і парфумів, що нагадували про чужі життя, чужі бажання. Калерія втупилася у власні долоні – тонкі, жіночні, але з відчуттям сили, що дрімала під шкірою.

Вона вдихнула глибше.

“А байдуже. Якщо вже доля вирішила кинути мене сюди – я зіграю все на максимум!” — Її плечі вирівнялися, голос став твердішим, навіть у власній голові. — “Бодай один раз я можу побути принцесою в красивій сукні. Не під диктовку, не під очікування, не для чиєїсь зручності. Просто тому, що хочу. Бо можу.”

Вона глянула у вікно – ніч згущувалася, і далекі вогні палацу мерехтіли, немов запрошення. У серці розливалося дивне відчуття – суміш азарту й передчуття.

“Колись, коли я була малою, я вірила в чарівні історії. Може, настав час написати власну?” — подумала Калерія і, підхопивши поділ червоної сукні, рушила до дверей.

За спиною уламки дзеркала ледь засвітилися м’яким червонуватим світлом — щось там завібрувало, ніби чекало, коли вона зробить перший крок назустріч своїй долі.

***

— Щось вона запізнюється, — пробурмотів Роніар, схрестивши руки на грудях і недбало спершись об колону. Звідси було видно весь зал – сяйво кришталевих люстр, стрункі пари, що кружляли під звуки арфи, і нескінченний потік усміхнених облич, за якими ховалися змови, лестощі та фальш.

— Очікування зазвичай виправдовуються, — підхопив Олунт, прихопивши з таці келих чарівного вина з бульбашками, яке щойно ввійшло в моду серед знаті. Напій іскрився у світлі, нагадуючи рідке золото, а на смак був солодкуватим, із ледь помітним відтінком магічної іскри, що приємно лоскотала язик. — Не хвилюйся, твоя “ненаглядна” не пропустить таку нагоду продемонструвати драму століття.

— Вона мені не “ненаглядна”, — коротко кинув Роніар.

— Звісно, звісно, — з удаваною серйозністю кивнув Олунт. — І тому ти виглядаєш так, ніби щойно зійшов із портрета.