— 5.

Спочатку по склу пішла тонка, майже жива тріщина яка не була товщою за павутину. Калерія відступила, а зображення чоловіка на мить спотворилося – його усмішка розтягнулась у щось хижо-задоволене, мовби він тішився її страхом. Потім пролунав короткий, сухий тріск – і дзеркало розлетілося дрібними уламками, наче вибухнуло зсередини.

Калерія інстинктивно прикрила обличчя руками, та відчула, як Ризента рвучко тягне її на себе. Поділ сукні заплутався в ногах, вона ледь не впала, серце шалено калатало.

— Що… що це, в біса, було? — вирвалося в неї. Вона задихалась, не в силі впоратися з хвилею обурення. — Він не лише ображає мене, тепер ще й псує дзеркала?! Він знає, скільки воно коштує?

— Моя леді! — Ризента схопила її за плечі. — Ви розумієте, що щойно сталося?

— Різі, — видихнула Калерія, — буду тебе так кликати, гаразд? І ні, не розумію. То просвіти мене.

Покоївка ковтнула, обережно озираючись на уламки, що досі світилися зеленкуватим жаром.

— Це… полум’я істини, — сказала вона тихо, з ледь помітним тремтінням у голосі. — Воно пробуджується лише між спорідненими душами. Коли зв’язок між ними… справжній. Його не можна створити штучно, не можна зруйнувати.

Калерія моргнула, намагаючись упіймати сенс серед калейдоскопа див.

— Тобто? Прошу, коротко і по суті?

— Роніар, — видихнула Ризента. — Він – ваша істинна пара.

Калерія застигла, потім повільно усміхнулася, але усмішка вийшла гостра, небезпечна.

— І цей тип щойно заявив, що не приймає полум’я? — короткий сміх вирвався з її рота. — Та він б'є всі рекорди, щоб тільки записатися на перше місце, на кому можна спустити всю свою злість. Що ж… чудово. Якщо вже нас пов’язало це ваше диво, то він першим про це пошкодує.

За вікном знову спалахнув грім, а уламки дзеркала раптом спалахнули теплим світлом, ніби хтось – чи щось – відгукнулося на її слова.

— Різі, де та спокуслива червона сукня. Сьогодні в планах – роздратувати всіх, особливо цього… — Калерія закусила нижню губу, підбираючи слово, яким би могла назвати свого недо-кавалера.

— …крувеля, — підказала Ризента, все ще не відводячи очей від уламків, що тихо потріскували на підлозі.

— Саме так, — усміхнулася Калерія, в її голосі з’явилася небезпечна м’якість. — Сьогодні ввечері цей крувель пошкодує, що посмів назвати мене реп’яхом.

Вона розправила плечі, провела рукою по волоссю, відчуваючи, як напруга повільно перетворюється на азарт.

— Готуй сукню, Різі. І знайди мені те ваше браксу. Чорного, міцного. Мені треба виглядати так, щоб у нього перехопило подих. А потім – щоб він шкодував про це до кінця життя.

Покоївка лише тихо прошепотіла:

— Святі Небеса… здається, Елдран сьогодні буде не єдиним, хто не зможе відвести від вас очей.

Калерія усміхнулась – хижо, впевнено, так, як усміхається людина, що нарешті відчула контроль над хаосом.

— О, Різі… сьогодні ввечері цей світ точно запам’ятає моє ім’я. Навіть якщо я сама його досі не пам’ятаю.

***

— Вона вродлива, — без краплі фальші промовив Олунт Феслоу, не відриваючи погляду від гриви гнідого жеребця. Його довгі пальці спокійно розділяли пасма, і в цьому русі відчувалася певна байдужа зосередженість – ніби крім цього заняття, більше нічого на світі не існувало.

— І що з того? — Роніар навіть не підняв голови. — Скільки таких вродливих у королівстві?

Нав’язаний шлюб не хвилював його сам по собі. Проблема була в іншому – у нареченій, яка належала серцем не йому, а братові. Елдран – завжди перший, завжди обожнюваний, завжди той, хто хоче більше.

— Ти злишся, — спокійно зазначив Олунт, відступивши від коня й сперся на огорожу.

Високий, широкоплечий, зі світлим волоссям, яке падало на лоба недбалими хвилями, він виглядав не як особистий охоронець принца, а радше як лицар із балад. Світло-сірі очі, що могли бути й крижаними, і теплими, вміли бачити глибше, ніж хотілося Роніару. Або ж в принца не було підхожого щита, щоб приховувати свої емоції під товариша, який з ним провів трішки більше ніж пів життя.

— А ти б не злився? — різко кинув принц.

— Не знаю, — знизав плечима Олунт, потягнувшись. — Я не шукаю істинну пару. Я хочу знайти ту, через яку стрибну й у вогонь, і в пащу сір’ґанта*.

— У пащу сір’ґанта? — в голосі Роніара промайнув відтінок іронії. — І що ти там забув? Не думаю, що та морська істота вийде на берег, щоб забрати саме твою “ту саму”.

— Я про почуття, Роніаре, — з легкою посмішкою відповів Олунт. — Такі, що коли бачиш її, все решта стає тлом. А ти все звів до реалій. І взагалі, як воно – знати, що твоя істинна пара існує десь поруч?

— Гидотно, — сухо відрубав Роніар. — Вона до нестями кохає Елдрана. І, як кажуть, уже була в його ліжку.

— Так говориш, ніби сам святий, — усміхнувся Олунт. — Не думаю, що на твоєму рахунку цнотливі молитви та книги з малюнками. Варто тільки згадати минулий місяць, — підсвиснув Олунт, — цей Рубіновий будинок! — з легким азартом він посміхнувся. — А кралечки які там танцюють!

— Це інше, — стиснув кулаки принц.

— Звісно ж інше. Якби ти зустрів свою наречену в Рубіновому будинку, то що, рахунки б зрівнялися?

— Це взагалі інше. Вона благала не розривати заручини. Але я не маю наміру з нею одружуватися, хай би як це політично вигідно для мене не було. Я сказав це особисто не на балу і не перед вельможами.  А вона потім покликала мене, через полум'я істини, практично відразу, після того, як я їй озвучив, що заручин не буде.

— А матінка що говорить?

— Що, якщо я не зявлюся на бал, влаштує мені добрячий прочухан. Хай скільки б років мені не було, вона знаходить важіль, щоб тиснути на мене. Почуваюся підлітком. Про полум'я істини, вона не знає. І ніхто не дізнається, це додасть лише зайвих проблем.

— Ну не хочеш заручин, гаразд, не хочеш істинну пару – твій вибір, але чого б не повеселитися? Бал – це ж не в'язниця.