— 4.

— Як це – не існує кави? — Калерія ледь не проскиглила, стискаючи скроні. Навіть якби їй сказали напередодні, що вона потрапить в інший світ – добре, прийняла б. Але життя без кави? Це вже перевищувало будь-які межі здорового глузду. — Я ж гіпотонік. Кава – це мій еліксир життя!

Вона опустилася на підлогу, згорнувшись ледь не калачиком, так, що коліна впиралися в підборіддя. У голові – хаос: магія, двоє принців, заручини, про які вона дізналася постфактум, і тіло, яке їй навіть не належить. І все це – без кави. Катастрофа.

Ризента стояла поруч, невпевнено тримаючи в руках гребінець.

— Еліксир життя? Моя леді, про що ви говорите? — спитала вона обережно. — Ви сьогодні справді… інша. Говорите дивні речі.

— Гаразд, — Калерія рвучко підвелася, вдихаючи на повні груди. — Є тут щось, що бодай наближається до кави? Темне, гірке, бадьорить? Напій, зілля, хоч би що!

Ризента на мить замислилася, тоді в її очах з’явилося розуміння.

— Браксу?

— Бра… що?

— Браксу. Його варять у мідних казанках. Гіркий, темний. Пробуджує, підсилює концентрацію, але у великих дозах викликає “пульс вогню” – серце калатає так, що магія виходить з-під контролю.

— Так! Саме це! Мені потрібно горнятко цієї вашої бракси!

— Але ж ви завжди казали, що її смак гірше за полин…

— Зараз мені байдуже, — різко відрізала Калерія. — Якщо вона допоможе мені думати, то я готова пити її щодня.

Ризента зітхнула, капітулюючи.

— Я накажу, щоб вам подали. Але зараз, будь ласка, зосередьмося на сукні.

— Гаразд, — неохоче погодилась Калерія, — тільки не рожеве.

— Але ж… — Ризента махнула рукою, і до кімнати увійшли служниці, несучи громаду рожевого шовку з рюшами, перлами й бантами. — Ваш улюблений колір.

Калерія втупилася в неї, як у вирок.

— Це виглядає як напад солодкої ватної хвороби.

— Моя леді! — обурилася покоївка. — Її шила найкраща модистка столиці! Знімала ваші мірки, враховувала кожен каприз! Ви ж самі схвалили ескіз!

— Передумала, — сухо відрізала Калерія. — Є щось червоне?

Ризента завмерла, немов її облили холодною водою.

— Червоне?.. Моя леді, цей колір носять лише ті, хто… ну, ті, хто не боїться грати з вогнем.

Калерія злегка всміхнулася, і в її погляді спалахнула знайома впертість.

— Саме те, що мені потрібно. Бо, здається, сьогодні я готова яскраво палати.

Калерія не зрозуміла натяк покоївки, який зовсім не натякав, що червоні сукні носили жінки легкої поведінки, чи легкодоступні жінки.

Ризента знервовано закусила губу, та все ж кивнула.

— Гаразд… я щось підшукаю. Але якщо пан Вендаль або хтось із радників побачить вас у червоному – це спричинить нехороші розмови.

— Прекрасно, — відповіла Калерія, сівши на край ліжка. — Розмови – це краще, ніж виглядати, ніби я загубилась у весільному торті.

Покоївка метнулася до великої шафи, розчинила її стулки, і повітря наповнив запах ладану, пудри та трохи старої магії. В глибині, серед тканин у пастельних тонах, висіла сукня, що відразу притягнула погляд. Глибокий відтінок червоного – не крикливого, а глибокого, насиченого, немов вино, яке визріває під сонцем і ховає в собі небезпеку.

— Вона... надто смілива, — прошепотіла Ризента. — Це подарунок… від принца Елдрана.

Калерія звела брови.

— Того самого “крувеля”?

— Так. Після однієї з ваших зустрічей, коли ви… — покоївка зам’ялася. — Коли ви сказали, що не боїтеся його полум’я.

— Ммм, цікаво, — мовила Калерія й обережно торкнулася тканини. Вона була теплою на дотик, майже живою. Немов у ній справді залишився відбиток магії. — Чудово. Саме те, що мені треба.

— Ви впевнені, що хочете саме її вдягти? — тихо спитала Ризента, але Калерія вже стояла, притискаючи сукню до себе.

— Абсолютно, — відповіла вона, і в її голосі з’явилася сталь. — Якщо цей Елдран намагався зманіпулювати чи виставити в не хорошу світлі, це йому повернеться в подвійній дозі.

Покоївка завмерла, спостерігаючи за своєю леді – і щось у ній змінилося. Постава – рівніша, погляд – упевнений, а в кутиках губ промайнула тінь усмішки, якої Ризента не бачила вже багато місяців.

— Моя леді… ви не така, як раніше, — ледве чутно прошепотіла вона.

Калерія кинула на неї погляд через плече.

— І слава богам, що не така.

За вікном загуркотів грім – короткий, глухий, ніби попередження. Калерія намагалася повірити в обставини, і якщо це справді новий світ – вона не збиралася бути в ньому жертвою.

Та в ту ж мить, коли вона вимовила це подумки, повітря в кімнаті злегка спалахнуло – тією самою зеленкуватою іскрою, яку вона вже бачила під водою.

Ризента різко обернулася, бліда, мов стіна.

— Моя леді… — прошепотіла вона. — Ви щойно… зробили це без жодного закляття.

Калерія кліпнула очима.

— Зробила що?

Але відповідь так і не прозвучала – бо з глибини дзеркала на неї дивилася вже не просто вона сама. У відображенні поруч із її постаттю на мить промайнуло обличчя знайомого чоловіка з темними очима, перекошеним від обурення.

Він ледь розтиснув міцно стиснуту щелепу, щоб промовити їй:

— Не смій мене кликати! Навіть якщо ти моє полум'я, я не прийму його!