— 2.

Хрипкий стогін схожий радше на булькання вирвався із рота. На язиці залишався присмак мулу, а в легенях все ще пекло від крижаної води. Очі мов хтось клеєм залив, і довелося докласти зусиль, щоб все-таки розплющити їх.

— Це рай? — вирвалося невтямне питання незрозуміло кому.

Калерія була цілком сухою, і не на дні озера, а навпаки в досить затишній кімнаті й лежала в м'якому ліжку. Жінка яка над нею схилилася й тримала стиснуті кулаки схрещені на грудях, не надто була схожа на ангела-провідника.

— Звісно рай, — прокректіла статечна пухкенька жінка, і зовсім не з милою посмішкою, — а потім настане пекло, якщо вже вірите в це, моя леді, якщо ви зараз же не почнете приготування. Я вам скільки разів говорила, сонне зілля це вам не забавки. Якщо власні сни, вас катують – зверніться до цілителя. Нормально цілителя, а не до бісового пройдисвіта. Бісового, здається і я почала в це вірити.

Калерія уважно слухала жінку, піднімаючись на лікті й роззираючись навколо. Все довкола здавалося незнайомим, чужим, надто реальним для сну. Перша думка, звісно, була про рай, але це місце аж ніяк не нагадувало небеса. Ні хмаринок, ні янголів, тільки тихе потріскування вогню у каміні й запах трояндової олії в повітрі.

Кімната, у якій вона опинилася, виглядала так, ніби належала знатній леді. Уздовж стін тягнувся важкий бордовий шовковий драп, вишитий золотими нитками, а над вікнами звисали оксамитові гардини, прикрашені китицями. Підлога була застелена товстим східним килимом, кольори якого переливалися при кожному русі полум’я у каміні.

Біля ліжка стояв різьблений столик із перламутровою інкрустацією, на якому дбайливо розставлено скляні флакони з пахощами, гребінці зі слонової кістки й невелике дзеркальце у срібній рамі. Саме ліжко було надто розкішним – з високим узголів’ям, обтягнутим винним оксамитом, і пологом, який спадом огортав її мов хмара.

Світло, що лилося з численних свічок у бронзовому канделябрі, танцювало по позолочених рамах картин і розсипалось на кришталевих підвісках люстри, немов хтось розлив рідке золото.

На стіні висіло родове полотно – чоловік у військовому мундирі та жінка у темно-синій сукні, з гордим поглядом і тонкою посмішкою. І саме її риси, здавалось, віддалено перегукувались з обличчям самої Калерії.

Вона проковтнула клубок у горлі. Не рай. І точно не лікарня. І навіть не психіатрична лікарня.

Тоді де вона?..

— Леді Села, ви ж не збільшили дозу самостійно? — жінка на вигляд років п'ятдесяти, одягнена у досить химерну форму покоївки, яку зустрінеш радше в серіалах про середньовіччя ніж в реальності, продовжувала хмурити темні брови й гучно пихтіти. Її пшеничне волосся зібране в тугий пучок на самій маківці, додавав суворості, а гострі жовна це додатково підкреслювали. — Я можу все розуміти, хвилювання молодої дівчини, розбите серце… але хто ж лікує розбите серце снодійним?

— Що..?

Жінка нахилилася над Калерією й турботливо приклала руку до її чола.

— Гарячки немає, — зробила покоївка висновок, обережно прибравши долоню з її чола. — Селі, що тебе турбує? Розкажи.

Жінка сіла на край ліжка, поклавши руки на коліна, її погляд був уважний, спокійний, майже лагідний. Вся суворість зникла. Калерія тим часом намагалася зібрати докупи думки. Все навколо – тканини, меблі, аромат – здавалися надто справжніми, щоб бути сном.

“Озеро... крик маленької дівчинки... зелене світіння...” — уривки спогадів мигтіли перед очима, змушуючи серце калатати швидше. Шкіра вкрилася холодними мурахами. Це було нелогічно. Неможливо.

Вона спробувала вдихнути глибше, та повітря здалося надто густим. У голові роїлися думки, одна божевільніша за іншу. Калерія – людина розуму, не віри. Навіть коли найкраща подруга тягнула її у світ фантазій, нав’язуючи черговий фентезі-роман, вона лише посміхалася й кидала книжку після кількох сторінок. Може варто було таки дочитати?

Магія, принци, світла і темна сила – усе це здавалося дитячими вигадками. У справжньому житті такого не буває. Там є бізнес, домовленості, холодний розрахунок і зрада перед весіллям. Але ніяк не... перенесення в інший світ.

Та зараз кожен предмет навколо, кожен подих, кожен звук ламав її переконання. Вона відчувала холод від мармурової підлоги, тепло полум’я у каміні, легкий шелест сукні покоївки. Це не міг бути сон.

— Я... не розумію, — нарешті вимовила Калерія, дивлячись на жінку. — Де я?

Покоївка на мить розгубилася, але швидко зібралася.

— У маєтку лорда Вендала, де ж і ще вам бути. Ви вчора ввечері знепритомніли в саду, точніше це ваші витівки із плаванням закінчилися невдало. Пан наказав віднести вас до кімнати. Точніше, ваша витівка вдалася, і ви провели пана, але не мене. Ви напевне чкурнули до того крувеля* клятого, як тільки ваш батько, дав вам спокій. Могли б хоча б мене попередити! Я, між іншим, хвилювалася, думала води каламутної насьорбалися.

Серце Калерії стислося.

Сад? Лорд? Каламутна вода? Яка ще леді?.. і хто такий крувель?

Калерія мовчала, намагаючись переварити почуте. Кожне слово покоївки звучало так, ніби вона знущається, але в очах жінки не було й натяку на жарт.

— Я... — губи зрадницьки тремтіли. — Ви, мабуть, помиляєтеся. Я не…

— Помиляюся? — жінка насупилася. — А хто ж тоді в сукні з рожевого шовку півночі кружляв у саду, а потім впав у ставок? Ви мало не потонули, леді. Лорд Вендал, побачивши вас у такому стані, розлютився – і, між іншим, не без причини! Наступного разу, коли заплануєте інсценувати подібне, не надягайте сукню із шовку. Від води тканина стає тяжкою. І може вам варто відпустити ту ситуацію. Знаю, вам болить. Але хіба він не топче ваше серце, щоразу коли ви до нього йдете?

Калерія відчувала, як земля вислизає з-під ніг. Сукня, ставок, лорд Вендал… Нічого з цього не було її життям. І їй вже точно не топтали серце, один вже “крувель” це вправно зробив.

Вона різко підвелася й, не слухаючи подальших буркотінь покоївки, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні між двома високими вікнами. Дзеркало було старовинне – у темній, трохи потемнілій від часу рамі, але відображення у ньому було надто чітке.