— 1.

Тиша здавалась вакуумною. Такою густою, що її можна було торкнутися руками. Повітря ніби вийняли з кімнати – жодного подиху, жодного звуку.  Все довкола наче сховалося під товщею води, тільки світ спотворено тремтів десь за прозорою завісою. В голові хаотично наплуталися думки, і жодної правильної відповіді в неї не знаходилось. Час став розмитим, повільним – як у тих фільмах, де герої стоять посеред катастрофи, а світ навколо них сповільнюється до одного-єдиного вдиху.

— Так і будеш мовчати?

Його голос.  Холодний, дратівливо рівний.  Схожий на сірник, що впав у калюжу бензину.

Вона підвела на нього погляд. Його очі блищали – не провиною, не соромом, а втомленим роздратуванням. І тоді в Калерії щось клацнуло. Маленький спусковий гачок, який стримував її гнів, кохання, образу, приниження – усе разом.

— Ні, — сказала вона. Одне слово. Коротке, сухе, небезпечне.

Її рука сама потяглася до склянки з вишневим соком. Мить –  і червона рідина розлетілася в повітрі дугою. Бризки вдарили йому в обличчя, потекли по щоках, забарвивши шкіру у відтінок його гріха. Сорочка – та сама, що ще хвилину тому виглядала бездоганно – тепер виглядала, ніби з неї змили ілюзію.

Калерія виструнчилась, стояла, дихаючи швидко, відчуваючи, як долоні тремтять.
Це не був розрахунок. Це було полум’я, що нарешті вирвалося назовні.

— Навіжена! — він зірвався, хапаючи серветки. — Несповна розуму!

— Звісно, — тихо відповіла вона. Її голос був тихий, і рівний настільки, на скільки вистачало її гніву. — А хто лишається при розумі, коли дізнається про зраду? Радій, що я замовила не гарячу каву.

Вона усміхнулась. Куток губ тремтів, але усмішка була справжньою. Гіркою.
Його зіниці звузились, у погляді спалахнув гнів.

— Стерво! Ти пожалкуєш про це!

Калерія знову підняла склянку – просто жестом, змахнула. І він відсахнувся. Вперше за весь час.  Її колишній наречений. Людина, яку вона мала завтра називати чоловіком.

— Не сподівайся, що угода між нашими компаніями залишиться чинною! — проскреготів він. — Я зроблю все, щоб ваша родина збанкрутіла!

— Щасти, — відповіла вона спокійно.

Вона поставила склянку на стіл, розвернулася і пішла.
Каблуки чітко відстукували по мармуровій підлозі. Її спина була пряма, крок – твердий, але всередині все валилося. Відчуття порожнечі розповзалося в грудях, немов чорнило у воді.

Вулиця зустріла її гулом машин і запахом мокрого асфальту. Вітер ледь торкався обличчя, стираючи сліди емоцій. Вона йшла, не розбираючи дороги, поки не дісталася парку.

Парк був тихим, захованим від міського шуму. Повітря пахло осінню – вогкістю, листям, що повільно згниває під ногами, і тишею, що різала гостріше за крик.
Калерія сіла на лавку біля озера.
Вода відбивала небо, мов дзеркало, а посеред неї ковзала пара лебедів – білі, спокійні, гармонійні.

Їй хотілося ненавидіти їх за цю гармонію.  Але замість цього – грудка в горлі. Спершу маленька, потім більша, і ось уже все нутро стискається від болю.

“Я ж не любила його... не любила. То чому так боляче?”

І тоді сльози пішли. Спочатку одна. Потім ще. А потім – злива. Калерія не ховала обличчя. Не витирала щоки. Плакала доти, поки біль у грудях не став важчим за повітря. Плечі здригалися, подих рвався уривками. Усе навколо розчинялося у тихому шепоті дощу й шелесті листя.

І раптом – крик. Різкий, короткий, дитячий.

Калерія здригнулася. Підвела голову, озирнулася. Порожньо. Тиша знову проковтнула звук, ніби його й не було.

— Хто тут? — голос зірвався, ледь не зламавшись.

Жодної відповіді. Тільки лебеді на озері раптом заметушилися, почали бити крилами по воді.  Глухий сплеск – і тиша.

Калерія кинулася вперед. Серце билося десь у горлі.  Вода була темною, майже чорною. На поверхні повільно розходилися кола, і серед них сплив маленький рожевий черевичок. Вона не думала. Просто пірнула.

Крижана вода обпекла тіло. Подих перехопило, очі різало. Калерія розгрібала руками темряву, намагаючись щось розгледіти.
Порожньо.
Жодного силуету, жодного руху. Тільки глибока тиша і зеленкувате світло, що ледь миготіло десь унизу.

Вона спробувала піднятися – але щось різко стиснуло щиколотку і потягнуло вниз.
Паніка прорізала свідомість. Калерія била ногами, намагалася вирватися, але сили швидко танули. Вода давила з усіх боків, холод скував тіло.

“Жалюгідний кінець…гірше й не придумати…”

Повітря в легенях закінчувалося. У вухах шуміло, серце калатало в шаленому ритмі.
Світ навколо почав тьмяніти, фарби розпливалися, перетворюючись на каламутну пляму зеленуватого сяйва.

І тоді все стихло. Навіть власне серце.

Мить. Коротка мить, а потім наполегливе і невгамовне:

— Леді Села! Леді Села! Леді Кселарія Велдан, прокидайтеся! Темнота цього пройдисвіта вхопи, ви що, збираєтеся проспати всі приготування й піти на бал в лахмітті? Ваш батько, втратить голову від цього нечуйства!