Глава 12

Всім привітики! Я повернулася! Тепер ,коли я впоралася зі своїми справами, повертаюсь до продовження написання книг. Сподіваюся на вашу підтримку! Люблю!!!

По суті, де шукати Макса я не знала. Вже й  до Юлі ходила, але її мама сказала, що вона не вдома. Просто жах. Ну і що мені тепер робити? Щоправда , те, що я не можу знайти свого брата, у якого мій телефон і банківська картка , не така вже й і трагедія. Я це зрозуміла після того , як оббігала всіх Максових друзів і так його не знайшла. В принципі , туфлі я можу і завтра купити, мені ж продавчиня пообіцяла , що залишить. Щоправда ще однією причиною більше не тратити сили і час на марні пошуки була втома, ноги просто нили.

Але ж додому я не пішла, а вирішила навідатися до Іллі додому, дізнатися, чим же він таким зайнятий, що не може навідатися до мене. Я сумую за ним, коли не бачу довго, але ,звичайно, не показую цього.  Та  й взагалі я багато чого не кажу йому про свої почуття до нього, така вже я.

Словом ,навідалась я до Іллі додому і була просто впевнена , що двері відчинить саме він, але на порозі квартири стояла жінка. А коли я зрозуміла,що це його мама, аж  перехопило дух і у мене не вистачало повітря в легенях вимовити хоч слово . Та коли жінка заговорила , стало якось легше.

-Добрий день, дівчино!-сказала вона.

-Добрий день! А Ілля вдома?-запитала я.

-Ні, не вдома. А ти хто?-мило запитала жінка.

-Я Лара…,-на мить задумалась , що відповісти,-знайома Іллі.

-Зрозуміла, а я Людмила Олександрівна, його мама.

-Приємно познайомитись,-відповіла я, і  страх  того, що я в цей момент стою перед мамою свого хлопця, просто розвіявся. Та це ж просто дрібниці. Навіщо перейматися? Мабуть, тому що я можу їй не сподобатися.

-Взаємно. Якщо щось термінове , я можу зателефонувати Іллі ,-сказала Людмила Олександрівна.

-Ой, та не треба. Не терміново. Я вже піду,-відповіла я і почала спускатися сходами.

-Ну тоді я перекажу йому, що ти заходила ,-посміхнулася жінка.

-Та не треба. А ,до речі, випадково сьогодні  до вас не приходив Максим Павленко?

-Та ні ,не бачила. А що хлопці у двох щось натворили?-занепокоєно запитала вона.

-Та ні. Просто шукаю брата, а він десь ховається від мене.

-А хто твій брат?

-Так Максим же,-відповіла я.

-То ти сестра Максима? Схожі , чому я одразу не помітила?Ще раз рада знайомству,-посміхнулася Людмила Олександрівна.

-Я теж. Дякую! До побачення!-я попрямувала східцями вниз до виходу.

-До побачення!-почула вслід.

Фух пронесло . Що за день? Всі  ховаються від мене та ще й умудрилась познайомитися з мамою Іллі. Я вдарила себе долонею по лобі, аж ляснуло.

Тепер я просто йшла додому ,бо й так потратила дуже багато часу даремно. Під під’їздом будинку до мене підбіг сусідський хлопчик і, швидко віддавши мені якийсь папірець, кудись втік.

-А це ще що?-вголос сказала я сама до себе.

На папірці було написано: «Приходь в парк».

-Якже дістало,-я зімняла записку в руці і викинула у смітник,-Не хочу я нікуди йти.

Я стовідсотково знала , що це Максових рук справа і  знову йти на його провокацію я якось не хотіла, тому прийшовши додому, зачинилась у своїй кімнаті і заснула.

Через годину прокинулася і сіла за математику, бо менше ніж через місяць вже ЗНО. Я маю добре скласти екзамени , щоб вступити у вуз на омріяну спеціальність. Ще з дитинства марю бути юристом і вірю в те, що все так і буде. Тому одягла навушники ,увімкнула музику, бо так мені легше зосередитися, і почала читати. До того ж у старому телефоні було багато непоганих пісень, які я слухала ще три роки тому.

Час швидко спливав. На годиннику вже була 6 година. А мене трішки хвилювало те,що сьогодні я ніби втратила з  усіма зв’язок. Макс ще не приходив додому, а Юля ,може й, дзвонила, але ж телефону у мене немає. А про Іллю взагалі не знаю. Він теж, мабуть, сьогодні чимось важливим зайнятий.

Я зголодніла , тому вийняла навушники з вух і залишила їх разом з підручниками на столі , а сама пішла на кухню по щось смачненьке. Як завжди, на кухні господарювала бабуся. Я навіть не пам’ятаю такого , щоб вона займалася чимось іншим, окрім кухні. Мені пощастило, бо на столі стояла велика миска із щойно спеченим печивом. Коли я зайшла на кухню, бабуся стояла до мене спиною та й ,мабуть, і не помітила, що хтось увійшов. Я швиденько набрала у руки печива і вже збиралась було йти до себе, як бабуся обізвалась до мене.

-О,Ларо, а чого це ти..,-вона не встигла доказати.

-Ну, Ба, я не хочу їсти, я просто візьму печива,-перебила я , бо знала,що вона як завжди змусить мене зараз їсти якийсь суп,а я не хочу.

-Та я не про це. Я думала ти пішла гуляти. Юля ж заходила, казала, що буде тебе чекати у парку,-сказала бабуся.

-Та ні,я була вдома. А коли вона приходила?-здивувалася я.

-Та ось з годину тому. Думала ти почула , я ж тобі казала. Але ти вічно в своїх навушниках сидиш. Нічого не чуєш.

-Та зрозуміла я, зрозуміла. То де ти кажеш вона? У парку? Ок,-я набрала ще більше печива у долоні і вийшла з квартири.

Нарешті хоч з Юлею побачусь за весь день. Я йшла і дорогою наминала печиво. До парку залишалося ще п’ять хвилин ходьби, але печива меншало і меншало, тому я вирішила залишити хоч трохи Юлі. Ну питання ще в тому, чи вона й досі там.

Ось вже й виднівся міський парк. Я перейшла пішохідний перехід і була вже біля його входу. А от тепер потрібно знайти Юлю, бо ,по-перше, парк великий і з різними стежками, а, по-друге,сьогодні досить людно. Але я одразу згадала про наше улюблене місце і без затримок пішла туди. Ще у дев’ятому класі ми з Юлею знайшли дуже гарну галявинку біля маленького озерця і часто туди приходили після уроків і сиділи на величезній колоді, яку хтось там поклав ,і розмовляли, або приходили  на вихідних і годували качок і лебедів. Правда, не завжди, а лише тоді , коли птахи там були. Але після того , як Юля почала зустрічатися з моїм братом , ми почали ділити наше місце ще й з ним. Ну як ділити, точніше я ділила його з ними, бо часто воно ставало місцем їх типу побачень, не знаю, як зараз. Це , звичайно, добре, що два моїх найкращих друга зустрічаються, але іноді на мене їм не вистачає часу.  Та й я ще досі не можу повірити ,що вони зійшлися, і це враховуючи те, що Макс просто не міг терпіти Юлю, як і вона його. Але якось я помітила , що вони почали  привітніше розмовляти один з одним, хоча я спершу думала, що це так тільки у моїй присутності. Пізніше у них обох одночасно з’являлися важливі справи, аж доки вони мені не зізналися ,що таємно ходили на побачення ,а тепер зустрічаються. О, я тоді їх ще місяць підколювала і якже вони бісилися з цього, а потім якось звиклось. Але скажу, що все-таки важко ділити брата з кимось іще, хоча добре ,що це саме Юля. Коли ми з Максом були малі, то пообіцяли , що завжди будемо разом і ніхто з нас не одружиться. Але дитинство пройшло і Максим  вже починав залицятися до дівчат та й у мене були перші захоплення, тому ми зрозуміли , що без цього ніяк. Хоча зі мною не все так однозначно.