Глава 11

«Людям властиво вірити у казки ,думати, що весь світ працює на них і достатньо лише одного бажання, щоб здійснити мрії. Все зовсім не так! І світ не чарівне королівство, де жити солодко і безтурботно! І найголовніше – кохання не існує! Точніше я в нього не вірю! Не вірю пустим словам «Я тебе люблю», після яких невдовзі тобі залишається неприємний осад розчарування. Не вірю тому «Довго і щасливо», бо опісля ти відчуваєш себе зовсім не щасливою, а навпаки спустошеною. Та більше я не наступлю на ці граблі. Досить вже, награлись з моїми почуттями.» 

Зараз я почуваюся щасливою. Поруч зі мною мої друзі, улюблений брат і той, який змушує моє серце битися сильніше при зустрічі з ним( це я зрозуміла лише недавно).  

Минуло вже десь два тижні і лікар вже дозволив зняти гіпс, тому сьогодні я просто лечу до лікарні. Ну не те щоб прям лечу. Мабуть, краще сказати, що скачу. А на прийом мене веде Макс. Ілля чомусь відморозився, справи у нього з’явились якісь там. Звичайно, я розумію, але спробує він мене щось попросити , то у мене теж знайдуться справи. 

-Нарешті мені більше не доведеться возитися з тобою на  милицях,- радо сказав Макс, коли ми вже чекали черги під кабінетом лікаря.  

-Бідненький ти мій! Як же ти намучився зі мною. Не спав, не їв, тільки те й робив, що доглядав за мною, -відповіла я. 

-Ларка, ну ти язва! Чому ти ніколи просто не промовчиш.  

Я подивилася на нього «своїм поглядом», після чого почула:  

-Ок,  зрозумів, мовчу.  

Але не минуло і п’яти хвилин, як він знову заговорив.  

-Мабуть,  тільки-но позбудешся гіпса ,будеш шодня ходити на побачення з Іллею?- Макс штовхнув моє плече своїм.  

-Перше ,що я зроблю, коли позбудусь гіпса – це нагороджу тебе ним. 

-Фу,  як грубо! – трішки ображеним голосом сказав він.  

Але також у його словах була доля правди, бо ми з Іллею почали стосунки вже після моєї травми. І майже всі наші побачення були онлайн і лише декілька разів ми гуляли разом у селі. І то він би і не приїхав у село, якби    Макс не побачив допис того сільського Дон Жуана у соцмережі. А потім показав його Іллі ,а вони і  приїхали товкти йому пику. 

А тепер, коли я вже зможу нормально пересуватися, хотілося б більше часу проводити з Іллею наживо.  

-Наступний, -пролунав жіночий голос з потрібного нам кабінету.  

-О це ти! Тебе тут почекати? -запитав Макс.  

-Так, я думаю, що це не займе багато часу,- відповіла я і пошкутильгала до кабінету....  
Хвилини я не рахувала ,але для мене це було швидко. Вже з кабінету я вийшла наче знову на світ народилася. Правда, трішки ще доведеться повернути нозі її минулу гнучкість. Але думаю, що до випускного вечора буде все гуд.  

-Ну що ходімо? -з усмішкою запитав Макс.  

-Так. Не хочу більше мати справу з лікарнями.  

Макс, притримуючи мене , допоміг обережно  дійти до виходу.  

-Поїдемо додому. Я замовив таксі, -сказав він і вказав на таксі ,що стояло на узбіччі.  

-Е, ні! У мене свої плани. Тож ти їдь до дому, а я буду пізніше. Передасиш бабусі,-відповіла я.  

-Які ще справи? Поїхали до дому! Нам ще..., -Макс запнувся ,вигадуюючи якісь приводи поїхати до дому.  

-Макс, не грузи мене. Я ж кажу, що буду пізніше,- сказала я і пішла по доріжці, повернувши праворуч. Трішки накульгуюючи, пришвидшила ходу, щоб не чути нові приводи Макса відвезти мене до дому. Дивний якийсь. Може, боїться, що бабуся розсердиться, що залишив мене саму. Але чого хвилюватися. Гіпсу немає і проблем також.  
Зараз те, що я більше всього хочу- це купити туфлі  на випускний . Як же хочеться приміряти на ноги красиве взуття ,а не домашні капці. Та й часу у мене скоро зовсім не буде, коли через місяць стартує ЗНО. Ох, тільки  підготовкою до нього я і займалася ,бо в школу декілька тижнів не ходила. ЗНО, мабуть, жахіття кожного одинадцятикласника. Я не виняток.  

Та зараз не про це, а про нові туфельки. Звичайно, на підборі. І плювати, що це  не зовсім зручно, а де зараз знайти зручне і одночасно красиве взуття на підборах?  

Я зупинилася перед першим магазином взуття  і просто на вітрині побачила туфлі, які просто ідеально доповнюватимуть мою сукню, яку я, до речі, вже купила. Не вагаючись, увійшла і приміряла взуття. На щастя, сіло просто ідеально. Високі, в міру тонкі підбори білого кольору, з ледь помітними срібними візерунками. Я просто закохалася в них. Ну , звичайно,  Ілля мені подобається більше.  

-Беру,- одразу сказала я продавцю-консультанту.  

Але радості моїй прийшов кінець, коли я зрозуміла, що при мені немає телефону. А в його чохлі лежала картка для оплат. Чорт!  

Я пригадала, що, коли заходила до лікаря, віддала телефон Максу потримати. І не забрала. От, дурепа. Що тепер робити? Ні телефону, ні грошей. І туфлів не буде.  

-Благаю, можете відкласти їх для мене,а я пізніше прийду і оплачу,- я знайшла єдиний спосіб вирішення проблеми.  

-Так, звичайно, я можу відкласти цю пару на деякий час. А ви прийдете і потім придбаєте її,-відповіла консультантка.  

-Дуже вам дякую! 

Я ,майже, швиденько вибігла з магазину і зловила таксі. Попросила таксиста відвести мене до дому, але з оплатою на місці. Він погодився.  
Вдома була лише бабуся.  

-Де Макс? -одразу з порогу заволала я . 

-Ларо, а чого це ти не захотіла з Максимом до дому повертатися? -бабуся почала допит.  

-Мала одну справу. І вона ще не завершена. Де Макс?  

-Прийшов, поскаржився на тебе і кудись пішов. 

-А куди пішов не сказав?  

-Ні. А чого він тобі так сильно знадобився? -допитувалася бабуся.  

-Та я йому свій телефон віддала , а в ньому і картка банківська.  

-Ну тоді шукай. Нічим не допоможу, коли ти у нас така..  

Я зрозуміла натяк. 

-До речі, можеш дати грошей ,таксисту потрібно заплатити? 

-Візьми у мене в гаманці. Він на полиці у вітальні,- сказала вона прямуючи на кухню.