Глава 10

Не завжди буває так, як того хочеш ти. От і у мене так. На даний момент зламана нога псує всі мої плани. Але моє щастя, що розпочалися весняні канікули і не потрібно йти до школи. Та вже, на моє нещастя, бабуся з дідусем вирішили забрати мене на цей тиждень на дачу в село.  
-Чисте, а не забруднене сільське повітря допоможе тобі швидше вилікувати ногу, -сказала бабуся, коли вмовляла мене.  
Та я в цій ситуації не маю навіть права вибору, тому що сама винна у ситуації що склалася. Та найбільше мені було шкода те, що я тиждень не побачусь з Іллею. У нас начебто щось почало зав’язуватися у стосунках. Мені Юля навіть почала дорікати, що я корчила з себе неприступну, а тепер сама, здається, щось відчула до нього.  Про це говорити  ще рано.  
Та потрібно ще гарно подумати про те, чи правильно я зробила, погодившись стати його дівчиною. Я сама не можу зрозуміти себе. Як же це складно!   
                                                                                                     ***** 
Одинадцята ранку на годиннику. Час, в  який я вже в котрий день просто сиджу в будинку і перечитую навчальні посібники.  Відколи бабуся з дідусем привезли мене до села минуло чотири дні. І весь цей час єдина справа, на яку я спроможна- це лежати на ліжку і готуватися до іспитів, бо з милицями навіть по будинку ходити не зручно.  
Але сьогодні бабуся вирішила випровадити мене на свіже повітря зі словами: 
-Від нестачі кисню в твоєму мозку ти аж зблідла вся. Сходи но до магазину. Він недалеко, зможеш дійти на милицях.  
Сперечатися я не стала і покірно встала з ліжка, щоб зібратися. До того була одягнена у вільний спортивний костюм, у штани якого пролазила моя загіпсована нога.  Вирішила не переодягатися, а йти так. Бабуся дала мені гроші, пакет , список та випровадила за ворота.  
Насправді йти було не так вже й трішки,  а з милицями то взагалі . Всю дорогу я думала про те, що велосипедом було б швидше, але чи зможу я на ньому їздити з пошкодженою ногою. Декілька разів згадувала бабусю і цю її вигадку з прогулянкою на свіжому повітрі. Але я не ображаюся на неї, бо знаю, що вона має рацію в цьому випадку.  
Нарешті діставшись до магазину і ще не увійшовши до нього , хвилин десять вислухала співчуття тітоньок, яких я зовсім не знаю, але вони знають мене: 
-Ой, Ларочко, як же ти так? Потрібно себе берегти, ти ж така ще юна. 
У відповідь я мило попосміхалася і зайшла у магазин подалі від натовпу.  
Коли вже зробила покупки, сіла на лавці біля найближчого подвір’я і задумалася над тим,  що попереду ще нескінченний шлях додому. Щойно зібралася з духом і ледь встала з допомогою милиць, як почула: 
-Лариско, це ти?  
Лише одна єдина людина у світі мене так називає, бо решта моїх знайомих знають, що я ненавиджу це. Це ж треба було мені зустріти його саме зараз.  
-Я Павло. Ти що мене не пам’ятаєш ?- запитав хлопець, коли вже стояв за два кроки від мене.  
-Звісно, пам’ятаю !-відповіла я,-«але краще б не пам’ятала». 
-Ну що як справи? Але бачу, що не дуже. Знову почала хлопців лупцювати та й останній раз невдало?, -сказав він і завівся нестримним сміхом.  
«Недарма я тебе раніше била, але це тобі все одно не допомогло». 
В цей момент мені хотілося дати йому по спині милицею, але я просто зробила вигляд, що оцінила його тупий жарт і посміхнулася.  
-Якщо що я жартую. Насправді я хотів сказати, що ти стала ще красивішою відколи ми бачились востаннє,- мовив він, коли перестав сміятися.  
-Ну дякую за комплімент. 
Насправді Павло симпатичний хлопець і від дівчат у нього немає відбою, але сильний задавака і егоїст. У нас з ним завжди, коли ми приїздили з братом в село, були суперечки і навіть іноді бійки. 
-Хочеш допоможу дібратися додому? Бачу ти трішки не в змозі, - запропонував Павло.  
-Я була б дуже вдячна, але як ти можеш мені допомогти? -запитала я.  
-Ну це просто. По-перше, ми зараз стоїмо біля мого дому, а по-друге, ......зараз побачиш. Нікуди тільки не йди, - сказав він і забіг у подвір’я ,до якого я стояла спиною.  
Найбільшим моїм здивуванням була річ, якою Павло вирішив мене супроводити додому. Я очікувала на все, окрім..... інвалідного візка.  
-Сідай, -сказав хлопець, поправляючи якісь пасочки на цій махіні.  
-Ти жартуєш? Звідки він у тебе? – зі смішком запитала я.  
-У мене просто мама лікарем працює і іноді бере візок до літніх людей на виїздний огляд. Давай сідай!  
-Та я не хочу, краще сама дійду, - відповіла і почала пересуватися на своїх милицях. Але не встигла зрозуміти, що за механічний звук почувся ззаду ,як вже сиділа у візку.  
-Що ти робиш? -крикнула від несподіванки я , а милиці впали на асфальт . 
-Везу тебе додому, -відповів він і на ходу підійняв мої милиці.  
-Але ж я сказала, що не хочу, - обурення чітко чулося у моїх словах.  
-Ти ж знаєш, я ніколи не слухаю чієїсь думки, - прямо відповів Павло.  
-Та знаю, - я склала руки на грудях і продовжила сидіти у візку, поки хлопець мене віз. Трішки незручно себе почувала, але це краще ніж стрибати на одній нозі з милицями.  
-То як ти насправді пошкодила ногу? – раптом запитав Павло.  
-Стрибнула з мосту, -відповіла я ,але, відчувши різку зупинку візка, посміхнулася і розповіла йому всю історію . 
Коли Павло вислухав всю мою розповідь, то сказав: 
-Тобі екстриму просто захотілося? 
І після цих слів візок почав не їхати, а прямо летіти. Вітер розвівав моє волосся ,а мої руки намертво вхопилися в поручні . 
-Ей, що ти робиш? Ти вбити мене хочеш? – кричала я.  
-Тримайся міцніше, це лише розминка, -відповів хлопець.  
-Що?  
Візок починав їхати все швидше і швидше. І ,на кінець мені навіть сподобалось. Ще й до дому дісталася за декілька хвилин. 
-Ти жива? -запитав Павло, коли ми зупинилися. По ньому і не було видно, що він біг з усіх сил.  
-Начебто жива, але я невпевнена, -відповіла, встаючи з візка.  
-Дякую за допомогу сьогодні ,-додала я і направилася до входу в подвір’я . 
-Чекай, а можна з тобою фото на пам’ять ?-запитав Павло.  
Я, звичайно, здивувалася такому проханню хлопця, але погодилася. Він підійшов і приобійняв мене за плечі ,я посміхнулася у камеру і вийшло декілька непоганих кадрів.  
-Дякую, -сказав він наостанок, -виходь іноді, можемо ще поспілкуватися.  
-Гаразд.  
Я нарешті ступила на поріг будинку і зраділа можливості лягти відпочити після цієї виснажливої прогулянки. 
-О, Ларо, нарешті ти прийшла. Чому так довго? Магазин ось на вуглі вулиці, а ти наче за кордон ходила,-так мене зустріла бабуся.  
-Який магазин за рогом? Я ходила в той, що біля зупинки,- щось трохи не зрозуміла бабусиних наїздів.  
-Новий магазин відкрили, дві хвилини ходьби. Ти хіба не знала? Ти що думаєш я зовсім дурна відправляти дитину із хворою ногою так далеко? – захвилювалася бабуся.  
-Та ні, бабусю, це я дурна,- нарешті до мене дійшло, що знову ускладнила собі життя ,просто забувши, що з’явився ближче магазин.  
-Все, Ларо, йди відпочивати, - сказала бабуся і пішла на кухню. Я, звичайно, ще допомогла бабусі там готувати обід, бо дідусь мав скоро прийти з роботи на відпочинок. А коли трішки відчула, що хвора нога почала нити, то вирішила все-таки піти відпочити.  
Я ще довго розмірковувала про різне, поки не заснула . І спала, доки мене не розбудив телефонний дзвінок. 
-Так, слухаю. Хто це? -номер не висвітлився.  
-Це я – Павло.  
-А, привіт ще раз. Чому телефонуєш?  
-Та думав, чи не хочеш ти сьогодні вийти на лавочку біля вашого будинку, поговорити про те, про се?-запитав хлопець.  
-Ну, добре, все одно немає з ким поговорити. Тільки ввечері, -відповіла я.  
-А зараз і не ранок.  
Я подивилася на годинник – о пів на шосту. Оце я відпочивала!  
-Давай тоді через пів години, -запропонувала я.  
-Згоден.  
Я завершила виклик. Хоч ми і не товариші, але це краще ніж сидіти весь день в будинку. Ще й друзів поруч немає. Макс не захотів їхати зі мною, Ілля не пише , а в Юлі телефон зламався. Отаке життя.  
Через пів години Павло дійсно стояв навпроти нашого двору. Я помалу пристрибала до лавки і сіла, він зробив те ж саме.  
-Ось, це тобі, -він протягнув мені шоколадку.  
-Справді? Дякую! 
Романтик, нічого не скажеш.  
-Ну то про що хотів поговорити? -запитала я.  
-У тебе є хлопець? -прямо запитав він.  
-По правді, можна сказати, що є, -відповіла я,-А чому це тебе хвилює?  
-Просто ти мені подобаєшся і я б хотів, щоб ти стала моєю дівчиною.  
Так прямо зі мною ще ніхто не розмовляв.  
-Вибач, але ні, -відповіла я.  
-Ти подумай ще, я почекаю, -сказав Павло.  
-Довго доведеться чекати, -пошепки мовила я.  
Решту часу ми спокійно розмовляли на всі інші теми, окрім тієї, яку він зачепив на початку. Я здивована, як він може легко почувати себе в цей момент.  
-До речі, пам’ятаєш  як в дитинстві  ти яблуком набила мені ґулю на лобі? -запитав Павло.  
-О, пам’ятаю! Ти ще тоді розплакався, як дівчинка, -я почала сміятися, бо цей момент дійсно був кумедним.  
Павло пригадав ще декілька схожих ситуацій і ми ще довго з них сміялися.  
Вулицею проїхала машина і ,зупинившись на декілька хвилин біля нас, поїхала собі далі. Я не звернула спершу увагу, бо проїзд машин тут річ звична.  
-О, Макс? -сказав Павло.  
Я повернула голову і побачила дві знайомі юнацькі постаті, що доволі швидко до нас наближались. Та повною несподіванкою стало те, що Ілля підійшовши прямо впритул, схопив Павла за сорочку і вдарив його прямо в обличчя. Павло не чекав і теж відповів тим самим. Зав’язалася справжнісінька бійка.  
Я на намагалася з усіх сил розборонити їх, але на милицях це робити було дуже складно. Макс майже і нічого не робив для того, щоб хлопці зупинилися.  
-Та годі! -крикнула я, але вони навіть не звернули на це уваги.  
Я пролізла поміж них ,змогла якось відштовхнути Іллю і міцно обійняла його, щоб він заспокоївся.  
-Ну скажи, що на тебе найшло?- запитала я Іллю.  
-Запитай цього ідіота. Та й що ти робиш поруч з ним? -ще зі злістю в голосі відповів Ілля.  
-Сам ідіот. Напав на мене ні з того, ні з сього. Це ти мабуть її хлопець?-  сказав Павло,-А у тебе, Лариско, виявляється поганий вибір.  
-Що? -здивувалася я нахабству Павла.  
-Тобто ти кращий варіант? Радій, що не прибив тебе на місці, -знову в пориві накинутися на Павла, сказав Ілля, але я не дала йому це зробити, бо міцно вчепилася в нього, як мавпочка.  
-Востаннє питаю, що то було і чого ви, хлопці ,приїхали так раптово,-запитала я.  
-Бо дехто вирішив, що має на тебе право. Він виставив у соцмережі з тобою фото і поставив підпис у роді «моя дівчина». А коли в коментарях  його вітали дружки, він ще й натякнув про певні плани на тебе. Ух, убив би, -крізь зуби процідив Ілля.  
-Так от для чого тобі потрібне було фото зі мною. На пам’ять? Авжеж! Пропонува стати твоєю дівчиною, але вже в той момент присвоїв мені це звання?  
-Що? То ти ще й...,-я затулила Іллі рота рукою.  
Павло просто стояв і дивився мені у вічі своїм зухвалим поглядом.  
-Та чого ти? Ми ж нормально спілкувалися,- сказав він.  
-Дійсно! Чого це я? Ти ж просто хотів мене використати? Недарма ми з тобою не ладнали в дитинстві. А я вже на мить подумала, що ти змінився. Забирайся звідси, якщо не хочеш проблем!-я розгнівано вказала Павлу дорогу звідси.  
-Та, будь ласка. Знаєш ще скільки таких, як ти є! -сказав він наостанок, а потім обходячи нас пішов собі.  
Лише тепер я прийняла руку від рота Іллі і він почав: 
-Чому ти взагалі знаходилася поруч з цим виродком? Я лише заради тебе стримувався, щоб не розмалювати йому пику. 
-Чого ти так розійшовся? В чому моя вина? Я не можу навіть стояти поруч з хлопцям? -здивувалась я.  
-Зрозуміло, залишу вас наодинці, -сказав Макс і помалу пішов у двір. Весь цей час його присутність не відчувалася до цього моменту.  
-Я цього не говорив. Просто... ,-він почав говорити, але я йоги перебила: 
-Просто тобі було неприємно побачити той допис, я розумію. Мені теж огидно це ,але давай не бдемо про це більше говорити.  
-Гаразд, я зрозумів, але спершу я хочу зробити одну річ, -сказав Ілля і  його голос помалу почав звучати  звично, а не сердито.  
-Яку річ?  
Ілля підійшов і міцно пригорнув мене до себе.  
-Обійняти тебе, -відповів він, -Коли я їхав сюди ,я всю дорогу чекав, як натовчу тому ідіоту пику, але зовсім забув, що зможу побачитися з тобою. Я скучив.  
-Чесно,  я теж. Але чому ти мені не писав і не дзвонив відколи я тут?  
-Я просто боявся, що ти знову передумаєш і не захочеш бути разом. Тому боявся написати. Але бачу, що це не так, -відповів він і погладив мене по голові.  
-От, дурник. 
-Я знаю.