Глава 9

Сьогодні я вже зрозуміла , що іноді здійснення власних бажань не завжди приносить задоволення. А у моєму випадку, то взагалі лише шкодить. Життя воно таке: ще вдень отримувала задоволення від прогулянки, а вже ввечері лежу на лікарняному ліжку зі зламаною ногою.

Поруч, на стільці сидить обурена бабуся ,а Макс стоїть збоку і намагається підняти мені настрій. Та який там може бути настрій ,якщо, по-перше, нога ниє, а, по-друге, через два місяці екзамени, випуск і дуже багато справ, а я дуже невчасно потрапила у такі неприємності.  Хоча я й не сумнівалася у собі, бо так завжди. Вічно мені не щастить.

Декілька годин тому... 

-Отже, ти сьогодні виконуєш всі мої бажання?-запитала Іллю, коли ми йшли вулицею. 

-Так, -відповів він, - Але з розумом, будь ласка!

Я лише засміялася. 

-Кажу чесно, що не обіцяю. Та спочатку мені потрібно зайти до книгарні. Давно збиралась. Почекаєш мене? 

-Гаразд, почекаю, -відповів спокійно він.  
Я відчинила двері книгарні і увійшла. Одразу перехопило подих від величезної кількості книг на полицях в різнобарвних палітурках.  
Я вже і забула про час, блукаючи між стелажами. Давно вже хотіла сюди прийти і придбати якусь цікаву книжку ,але зараз не вдається нічого вибрати, бо очі розбігаються. Рука тягнеться до однієї, але зупиняється на половині шляху ,бо на іншій полиці є ще одна книга.  
-Не можеш обрати? -сказав з-за спини Ілля, що я аж підскочила на місці, бо перед тим була глибоко зосереджена. 
-Пробач, не хотів тебе налякати, -додав він, побачивши мою реакцію.  
-Так, ось не можу ніяк обрати, -видихнувши, відповіла я.  
-Візьми обидві.  
-Ідея непогана, але потім доведеться обирати, яку книжку прочитати першою.  
-Як у тебе все складно, -посміхнувся Ілля.  
-А ти думав! Візьму, яка трапиться, -сказала я, однією рукою прикрила очі, а іншою почала перебирати книги на полиці, доки не зупинилася на одній. Відкрила очі і витягла книгу,-О, цієї я ще не читала. Беру! 
Я повернулася, щоб іти на касу і помітила дивний вираз обличчя Іллі.  
-Щось сталось? -запитала я.  
-Та ні, все нормально. Ходімо?  
Я заплатила за книгу і ми вийшли з книгарні.  
-Не хочеш перекусити щось? -запитав Ілля.  
-Ну, можна. А що?  
-А що ти хочеш?  
-Ну, я не знаю.  
-У мене є ідея. Ходімо зі мною!   

Ілля взяв ініціативу в свої руки і рушив у своєму напрямку , а я лише йшла поруч. 
-Ти коли-небудь куштувала щось з іспанської кухні ?-запитав Ілля, коли ми зупинилися біля яскравої неонової вивіски якогось закладу. 
-Ні, я не захоплююсь екзотичною їжею, - відповіла я , розглядаючи місце, де ми зупинилися.   
- Ну, тоді я познайомлю тебе з іспанською кухнею. Сподіваюся, що тобі сподобається.  
- Гаразд .  
Ілля відчинив переді мною двері тематичного кафе, а саме, іспанського. На стінах приміщення повсюди висіли якісь цікаві прикраси, мабуть,  вони притаманні цій країні. 
-Ласкаво просимо до нашого закладу! Займайте зручний для вас столик, офіціант зараз вас обслужить, -одразу перед нами з’явився адміністратор і запросив сісти.  
-Ларо, де хочеш сісти? -запитав Ілля.  
-Біля вікна. Он там, -я показала на столик.  
Ми підійшли до нього, Ілля відсунув стілець, щоб я сіла. Джентльмен.  
Офіціант приніс меню і чекав, поки ми зробимо замовлення.  
-Ларо, довірся мені,-сказав Ілля натякаючи на вибір страви,-Ти можеш обрати напої. 

 Я кивнула, бо в іспанській кухні я не знаюсь. Та краще б я на напої теж не дивилася, бо з цілого списку я знала лише воду і колу.  
-Нам, будь ласка, дві порції тапаса з лососем, в’яленими томатами і сиром. Лара?  
-І дві коли, будь ласка, -доповнила я.  
-Гаразд. Зараз вам принесуть ваші замовлення,-сказав офіціант і пішов працювати.  

-Що таке тапас? -запитала я, але мабуть неправильно вимовила, бо Ілля засміявся.  
-Тапас -наголос на першому складі. Це така легка традиційна закуска в іспанців. Я вирішив почати знайомити тебе з іспанською кухнею з малого.  
-Ну тепер зрозуміло.  
Через декілька хвилин прийшов офіціант з тацею в руках, поставив тарілки і напої на столик, побажав смачного і пішов.  
-А хіба це не звичайний бутерброд?-сказала я, розглядаючи вміст своєї тарілки. 
Ілля посміхнувся і відповів: 
-Так і є!  Просто в іспанців називається інакше та й готується він з найрізноманітніших продуктів. Хочеш розповім як з’явився т`апас? 
-Давай, -сказала я і відкусила шматочок.  
-Колись іспанський король зрозумів, що ,вживаючи спиртне , йому стає важко залишатися з чистим розумом. Він вирішив разом із спиртним споживати легку закуску, це йому сподобалось. Потім король наказав у всіх шинках до вина подавати закуски, що назвали тапас. Зараз вони теж популярні, але не потрібно вживати спиртне ,щоб їх скуштувати. От і вся історія.  
-Цікава історія. Звідки ти дізнався?  
-Розповідали мої друзі в Іспанії.  
-Зрозуміло,-ми поседіли декілька хвилин мовчки, а потім я порушила тишу своїм запитанням: 
-Чому ти захотів повернутися з Іспанії назад в Україну?  
Ілля склав руки на столі і подивився на мене.  
-Барселона -чудове місто, там привітні люди, колоритні вулички і будинки, але все це для мене чуже. Я вдячний батькам за можливість навчатися в Іспанії, але мені краще тут, вдома. Я сумував за рідними місцями , за батьками. І я не шкодую, що повернувся додому, тому що тут є ті, заради яких я не хочу нікуди їхати,-відповів Ілля. На останньому реченні він тепло мені посміхнувся, що я аж знітилася.  
-А я б хотіла подорожувати світом. Мені ще не випадало можливості покидати кордони країни. Наші з Максом батьки зараз у Лондоні- будують свою «імперію» в будівельній галузі. Макс вже декілька разів літав закордон на свої змагання, а я нічого нового і не бачу,-сказала я.  
-В такому разі, я дуже хочу показати тобі світ. Поїдемо разом,-відповів Ілля.  
-Як?  Коли? Де знайти на це час?  Попереду іспити. Ми ж майбутні студенти!-його ідея мені здалася мішною саме в цей момент. 
-Ти просто все ускладнюєш. Ми здаємо іспити, гуляємо на випуску, а потім пакуємо валізи, сідаємо в літак і летимо через море на пошуки невідомого. 
Я розсміялася від його божевільної розповіді, в якій він продумав наше близьке майбутнє.  
-Я кажу тобі на повному серйозі,- Ілля зробив майже повністю серйозний вираз обличчя.  
-Гаразд, я подумаю над вашою пропозицією, -відповіла я, трішки вгамувавши свій сміх.  
-Подумає вона!-здивувався Ілля, -Це була не пропозиція! 
-Ей, ти чого командуєш? -запитала я, а він лише хитро посміхнувся.  
Тапас ми вже давно з’їли і зараз просто сиділи і розмовляли про те, які  в світі є цікаві місця для відвідування. Поруч з Іллею мені було комфортно і затишно і так за розмовами можна було проседіти ще довго, але у мене була чудова ідея, як завершити нашу сьогоднішню прогулянку. До того ж, я вже давно мріяла про це.  
-Ілле, а тепер ходімо зі мною, -сказала я і взяла його за руку, примушуючи встати з-за столика. Він на ходу заплатив за обід офіціанту і послідував за мною.  
-Ти ж пам’ятаєш ,що обіцяв виконувати сьогодні мої бажання? Ну от, ми йдемо це робити,-додала я.  
-Пам’ятаю. І що ти задумала? -зацікавлено запитав Ілля.  
-Побачиш,-підморгнула я.  
Ми вже почали йти по пішоходному переходу на мосту, як Ілля схопив мене за руку і зупинив: 
-Це ж не те, що я думаю?-я кивнула, -Ні, ні, ні. Я тобі не дозволяю. Ти в своєму розумі?  
-Я б все одно коли-небудь це зробила. Що тут такого? -я продовжила йти у своєму напрямку.  
-Ти розумієш, що це небезпечно? -Ілля знову зупинив мене.  
-Мене буде тримати трос. Не хвилюйся.  
Ми вже підійшли до місця, де здійснюються стрибки «роупджампінг». Давно хотіла відчути вільне падіння під час стрибка на канаті з мосту.  
-Давай так, ти подивишся на цей процес збоку, обміркуєш, вирішиш. Сподіваюсь, одумаєшся і ми підемо кудись в інше місце. Я, звичайно, теж люблю спробувати щось екстримальне, але не хочу наражати тебе на небезпеку. Хоч і все надійно закріплено, але бувають різні неприємні ситуції,-Ілля з невдоволеним лицем намагався мене відмовити, але я вже все вирішила.  
В черзі вже нікого й не залишилося, поки ми з Іллею сперечались.  
-Ти впевнена? -запитав він.  
-Так, -я була остаточно в цьому впевнена . 
Інструктор одягнув на мене захисне спорядження і шолом. 
-Головне не панікувати і не хапатися за застібки,- сказав він. 
Весь час ,поки я готувалася, на мене якось нервово  і з хвилюванням дивився Ілля.  Я вже вирішила і йому не вдасться мене відмовити . 
Коли я стала на платформу мене опанував якийсь страх .Я задумалась над тим, чи варто мені все-таки стрибати, чи ні . За декілька секунд у моїй голові промайнуло тисячу думок, але все-таки я наважилася і вирішила ,що зроблю це,  адже мріям зраджувати не можна .
По команді інструктора я відштовхнулася від платфоорми і відчула ,що мої ноги вже не тримаються землі. Було дивно відчувати те, що зараз ти перебуваєш у вільному польоті  ,по тілу проходили потоки повітря і мурашки. Мене трішки охопив страх, тому що піді мною були бурхливі хвилі і було б дуже неприємно ,якби  трос обірвався і я опинилася просто у воді .  Почуття просто не передати словами, було захопливо і одночасно страшно аж до мурашок, але спробувати можна ,адже живемо лише один раз. Трос почав помаленьку підніматися доверху ,в ногах відчувався трем. Я підіймалася все вище і вище. З-за перила виглядало схвильоване обличчя Іллі. Я якось намагалася йому посміхнутися, але не впевнена, що у мене щось вийшло, бо після такого екстриму було б навіть важко щось сказати. Трос піднявся ще більше і я знаходилася майже на рівні з пішоходами на мосту, ногою ступила на виступ але дарма я це зробила, бо наступної секунди трос попустився і потягнув мене вниз. Я перелякалася і почала хапатися за поручні. Мені вдалося взятися за щось ,але нога спорснула і я спорснула  під міст. В нозі сильно запекло, але я це не одразу зрозуміла, а лише тоді коли мене все-таки витягли  на міст.  
-Боже, Лара,  з тобою все гаразд? -схвильовано запитав Ілля, схилившись наді мною.  
-Нога, -скривилася я від болю.  
-Що з ногою? -він почав мацати місце, яке я показала, одночасно знімаючи з мене спорядження.  
-Болить дуже, -нога під коліном нестерпно боліла.  
-Я, звичайно, не лікар, але мені здається, що у тебе перелом,-його слова мені здалися зовсім не обнадійливими.  
-І що тепер робити?-запитала я, морщачись від болю.  
-Як що? Іти до лікарні.  
-Але ж як я дійду?  
-Це я візьму на себе, не хвилюйся, -відповів він і підхопив мене на руки,-Так влаштує?  
-Взагалі-то ні, але в цьому випадку я не буду сперечатися,-відповіла я і зручніше вмостилася на його руках. 
-А тепер поговоримо. 
-Ну не починай, Ілле!  
-Лара, скажи, я не попереджав? Я ж тобі казав. А що ти мені на це відповіла?-я мовчала, бо у його словах чула правду,-Ну чому ти мене не послухала? Я так хвилювався за тебе. Чому ти мовчиш?  
-У мене сильно болить нога і я.... не знаю що сказати, тому що ти повністю правий.  
-О, нарешті ти зрозуміла свою дурість, -голос Іллі вже не був спокійним, а навпаки знервованим.  
Решту шляху ми йшли мовчки, точніше Ілля йшов зі мною на руках. Дехто з перехожих звертав на нас увагу, але мені було байдуже. Головне вже дістатися до лікарні і ,щоб мені вкололи щось знеболювальне.  
Це було добре, що найближчий медичний пункт знаходився недалеко від того мосту і вже через десять хвилин ми  були там і мені наклали гіпс. Хоча мені було все одно, що вони робили з ногою, головне щоб не боліла.  
Ілля повідомив про цей інцидент моїм рідним. Ууу , я стільки наслухалася від бабусі про свою дурість та нерозважливість ,але це ще було не сильно, бо вона трішки пожаліла мене.  
-Що мені скажуть твої батьки? Не догледіла велику дівчинку, вона захотіла на тарзанці стрибнути. А ти чому їй не завадив?-останні слова вона адресувала Іллі.  
-Бабусю, він не винен, Ілля мене відмовляв, але я не послухала, -я винно поглянула на нього, він стояв у кутку палати.  
Ілля ніяк не відреагував і продовжив стояти з кам’яним обличчям і складеними на грудях руками.  
Я розумію, що дуже завинила перед усіма, чинячи так безглуздо ,а особливо, перед ним. Вже нічого не вдієш. Просто я дурепа.  
Вже о восьмій годині мене мали відпустити додому, а поки-що дали годинку відпочити. Бабуся пішла розбиратися з паперами на рецепцію, а Макс взагалі не знаю куди повіявся. Лише Ілля все так само без емоцій стояв у кутку палати.  
-Ну Ілля, будь ласка, пробач, я ж не думала, що вийде саме так, -почала я розмову, бо вже не витримувала цього напруження. Підсунулася до бильця ліжка і всілася так, щоб не зачепити ногу.  
-Навіщо мені твої вибачення? Ти хоч розумієш, що я хвилювався за тебе, а ти... як дитина мала, -він підійшов до мого ліжка, нервово жестикулюючи.  
-Так, я веду себе як мала дитина. Та хіба я могла знати? Ну не сердись! -з очей почали котитися сльози.  
Ілля раптом сів поруч зі мною на ліжку і, взявши моє обличчя в свої долоні, притулився своїми губами до моїх.  
-Я не серджусь на тебе.Я сердитий на себе, бо дозволив тобі постраждати. Будь ласка, будь завжди поруч, щоб я міг тебе захистити. Будь моєю дівчиною, -сказав він і, все ще тримаючи моє обличчя в руках, поглянув мені просто у вічі.  
Я закивала головою, бо щось невідоме тягнуло мене до нього. Ще вчора ,коли я його відсторонила від себе ,я це розуміла, але боялася зізнатися. Мені важко впускати когось у своє серце ,але його я хочу впустити, якби боляче потім не було. 
Побачивши мою відповідь, Ілля спершу здивувався, потім посміхнувся і палко мене поцілував.