Глава 8

Під час поцілунку заболіла ранка біля губи і я сіпнулася від болю і відсторонилася.

-Вибач,-сказав він і приклав серветку мені до  губи.

Я уникала його погляд , бо відчувала себе якось ніяково після нашого поцілунку.

-Ти сердишся на мене?-раптом запитав Ілля.

-Ні. Просто…,-я не знала ,що відповісти.

-Просто це було випадково і більше не повториться, ми лише друзі,-він продовжив мої слова за мене, але я бачила в його очах розчарування.

-Так. Вибач,-винно відповіла я і опустила очі вниз.

-Я все розумію,-мовив Ілля.

Я підвелася і вже хотіла  йти додому, щоб не залишатися у напруженій обстановці, зняла куртку Іллі і простягнула йому.

-Що це ти робиш? Накинь назад,-трішки суворо сказав він і знову накрив курткою мені плечі.

-Додому збираюся.

-Я тебе саму не відпущу. Ти бачила котра година?-він простягнув мені руку з годинником.

Я поглянула на нього і побачила , що майже одинадцята година. Час так швидко збіг.

-Мене бабуся приб’є,-я взялася за голову і швидкою ходою рушила у напрямку дому.

Ілля підбіг і зупинив мене за руку:

-Та куди ж ти так поспішаєш?-він дивився мені просто у вічі і посміхався.

-Не знаю. А куди ж я можу поспішати? Можливо, додому?-його запитання мені здалося безглуздим.

-Та я маю на увазі, що Макс попередив твою бабусю , що ти затримаєшся. Він до мене зателефонував коли я був у магазині, розпитував чи наздогнав я тебе і чи все гаразд. Макс сказав , що вигадає якусь причину, чому тебе так довго немає.

-Ну коли вже цей жахливий день завершиться,-я вже ледь не плакала від думки , скільки різних неприємностей я сьогодні витерпіла,-А тепер ще й бабусі потрібно брехати.

-Чому брехати?-запитав Ілля. Ми йшли вулицею, а він тримав мене за руку.

-Вона буде хвилюватися ,якщо дізнається , в які неприємності я потрапила. А Макс? Ти йому розповів?,-я різко зупинилася і знервовано схопила його за руку.

-Ні, я нічого не сказав.

-Фух… І не кажи, бо знову буде мені моралі читати, «що я воджусь лише з поганими хлопцями, якимись ідіотами і негідниками»,-я зімітувала голос брата, від чого Ілля почав сміятися. Його сміх так приємно лоскотав слух, що я й сама мимоволі посміхнулася.

-А що це означає?-запитав він.

-Ти про Максові повчання? Ой, та не звертай увагу, стара історія, не хочу згадувати,-відповіла я і на мить поринула у роздуми.

-Ок. Не хочеш ,не розповідай.

Ми вже дійшли до мого будинку і прийшов час прощатися.

-Дякую тобі за те , що провів додому і взагалі  за допомогу,-я ніяково опустила голову додолу, коли подивилася в обличчя Іллі, бо пригадала наш поцілунок.

-Ой, в тебе щось у волоссі,-сказав він , повільно підійшов і схилився наді мною. Я завмерла в очікуванні.

-Звичайний листочок,-відповів він, а я підняла голову ,щоб поглянути , але просто на мене в цей момент дивилися його красиві очі.

-Чому ти так на мене дивишся?-запитала я.

-Тому що ти красива,-відповів Ілля і торкнувся рукою мого волосся.

-Ой, вже пізно, мені час…мене чекають, зустрінемося потім,-я відсахнулася і метушливою ходою швиденько відкрила двері в під’їзд та забігла.

Я тихенько зайшла в квартиру і проникла в кімнату. Стомлена впала на ліжко.  Фух! Моє серце все ще  шалено виривалося із грудей. Що відбувається? Чому мій організм так реагує на дотик Іллі? Та й взагалі , коли він поруч стає так спокійно і легко. «Про що ти думаєш, дурепа? Ви просто друзі»,-мій внутрішній голос повернув мене до реальності. Але той поцілунок ніяк не виходив у мене з голови, бо після нього щось змінилося в мені. Невже я стала щось відчувати до Іллі? Не може такого бути . Вдруге на ці граблі я не потраплю. Я змахнула головою, щоб викинути дурні думки з неї. Дуже хотілося спати і я заснула , навіть не розстеливши ліжка.

На ранок прокинулася від болю в голові. Не знаю чому, але голова просто розколювалася. Але варто було бабусі увійти до моєї кімнати, я забула і про головний біль і,  навіть,  про те, як мене звуть, бо ще не придумала відмазки для вчорашнього вечора.

-Ой, бабусю, привіт,-сказала я.

-Привіт, Ларо. Ти будеш снідати?-я навіть здивувалася , як спокійно вона говорила.

-Так, зараз лиш приведу себе в порядок.

-До речі, як там твоє побачення?-якось загадково запитала бабуся. Що?

-Яке побачення?-я не зрозуміла.

-Ну Макс розповів…

-Ааа, побачення? Так, все гаразд.

Я просто обожнюю свого любого братика, любить він підставляти свою сестру, добре ,що хоч так. Хоча доля правди у його словах справді була.

Коли бабуся вийшла зі своєї кімнати , я помітила на своєму ліжку невідому річ. Капець, як я могла забути повернути Іллі куртку. Яка ж я … Та ще й спала в ній. Мені стало так соромно від цього. Все у мене депресія!

Після сніданку, я подякувала брату за відмазку, розповіла йому події вчорашнього вечора, але без подробиць, бо дечого йому знати не потрібно. Щодо рани біля губи, сказала, що об гілку в темряві вдарилася. Він ,звичайно, сміявся після цих моїх слів, але погодився , що це могло зі мною стовідсотково статися.

Потім я зачинилася у своїй кімнаті і поринула у затяжну депресію, вклавшись на ліжку і ввімкнувши музику в навушниках. Нічого не хотілося, в цей момент я відчувала себе якоюсь ідіоткою. Сьогодні субота тому можна трішки побути на самоті разом із своїми думками, але у мене трішки це не вдалося , бо задрімала.

Дрімала недовго, лише хвилин п’ятнадцять, бо потім мене розбудив телефонний дзвінок. Якийсь невідомий номер.

-Знову з банку? Скільки можна?-я прогарчала і взяла слухавку:

-Алло! Будь ласка, не турбуйте більше мене. Я не користуюсь карткою вашого банку, запам’ятайте вже це,-мій голос не був спокійним.

-Вибач, мабуть, зателефоную трішки пізніше,-почувся голос Іллі у трубці.

-Ой! Ілля? Вибач , ти щось хотів?-я закусила губу, бо зрозуміла , що знову облажалася.