Важкі краплі дощу стікають по склу , зелені листочки на деревах здригалися під їх вагою. Навіть із зачиненими вікнами чути страшний гуркіт грому . Похмуре небо наганяє сум…
Тільки не для мене . Я люблю дощову погоду і шурхіт дощу за вікном. Та мені подобається лише спостерігати за ним, а калюжі я просто ненавиджу. І взагалі я позитивна дівчина ,хоч і люблю дощ.
От саме зараз сиджу на диванчику у своїй кімнаті і читаю дуже кумедний любовний роман. Подруга порадила і я вирішила спробувати. Вона казала , що весь час, читаючи книгу, плакала, а у мене ,окрім сміху , цей роман нічого не викликає. Можливо, це тому, що я не вірю в кохання? Бо як я можу знати ,що це таке, коли ніколи не відчувала цих почуттів , а лише спостерігала за брехнею, зрадами і болем ,що отримували люди , переживаючи його. Можливо, мені колись пощастить зустріти того , хто допоможе з’ясувати , що таке кохання. А поки я живу звичайним життям дівчинки-підлітка і мене це більше ніж влаштовує.
-Лара,- почувся голос з-за дверей моєї кімнати, який відірвав мене від роздумів.
-Так, бабусю,-відповіла я.
-Спускайся вечеряти, ми тебе чекаємо,-сказала вона.
-Гаразд, вже йду.
Це моя бабуся Ольга , а знизу вже , мабуть , за столом чекає дідусь Андрій, які приглядають за нами ,поки батьки у від’їзді за кордоном. Вони відкривають нові філіали своєї фірми у Лондоні і не буде їх ще мінімум пів року. Ну ,звичайно , вони приїжджають до нас , але рідко і цього замало ,щоб відчути повноцінну батьківську опіку. Та ми не ображаємося на них, адже вони стараються саме для нас. А зараз у нас є можливість провести деякий час з дідусем та бабусею, які до цього часу жили далеко від нашого міста.
Я спустилася східцями вниз і за мить опинилася на кухні.
-Смачного!-сказала я.
-І тобі , онучко! Приєднуйся,-відповів дідусь.
Я сіла на своє місце і приступила до смачної вечері , приготованої бабусею. Сьогодні субота , а по суботах бабуся завжди балує нас чимось смачненьким, правда вона це робить щодня, але у ці дні по-особливому. До такого дуже просто звикнути. Що ж нам потім робити , коли батьки повернуться з Лондона?
-Дякую, бабусю, твоя печена курка неперевершена! Як і завжди,-сказала я , паралельно наминаючи страву.
-Дякую, мала підлизо!-відповіла вона і посміхнулась.
-Та я серйозно.
-Не переймайся, вона жартує,- відповів дідусь.
-Та я знаю, дідусю,-сказала я і весело посміхнулася рідним.
-О , ледь не забула ,-мовила бабуся,-Лара, ти ж пам’ятаєш ,що завтра прилітає Максим?
-Звичайно, як я могла забути! Чекаю його з нетерпінням,- почала підстрибувати на місці.
-Завтра ти поїдеш зустрічати його сама, бо нас з самого ранку терміново викликали додому. Якісь неполадки з електрикою у квартирі. Та до вечора ми неодмінно повернемося,-сказала бабуся.
-Без проблем.
-Його літак буде об 11 годині ранку. Не проспи!-наголосила бабуся.
-Ок.
Після вечері я піднялася нагору. Щойно відчинила двері до своєї кімнати, як почулася мелодія дзвінка телефона.
-Алло,-я підняла слухавку.
-Алло. Ларка!-на всю гучність кричала моя подруга Юля.
-Я все чую, зроби звук трішки тихіше,-з обуренням відповіла я.
-Та ок. Не будь букою. Ти знаєш ,що завтра за день?-радісно запитала Юля.
-Так, знаю. Неділя.
-Як ти могла забути, що завтра повертається Макс?-почувся сум у її голосі.
-Ти здуріла? Як я можу забути про приїзд свого брата? Я просто пожартувала.
-Ну тоді все гаразд. А ти не будеш проти ,якщо я теж приїду його зустріти?-запитала Юля.
-Звичайно, не буду проти, приїзди,-відповіла я.
-Чудово! А ти знаєш , що з Максом приїде ще хтось?
-Не знаю. І хто ж?-із вдаваною цікавістю запитала я.
-Ілля Бондар. Уявляєш?-через слухавку було чути її радість.
-Не уявляю, тому що і гадки не маю про кого ти зараз мені говориш,-я дійсно не знала про кого йдеться, хоча ім’я цього хлопця десь вже чула.
-Ти ,певно, жартуєш, адже це найкращий друг Макса.
-Мабуть, не з усіма його друзями я знайома.
-Ну гаразд, значить я розповім тобі про нього,-я хотіла заперечити ,але вона не замовкала,-Ілля поїхав до Барселони ще у 8 років , на навчання. Зараз вирішив повернутися, бо навчання там йому набридло і , щоб бути ближчим до родини, бо давно з ними не бачився.
-Вибачте, що перебиваю вас, але навіщо мені знати щось про цього хлопця,-змогла я вставити хоч речення.
-А тобі що не цікаво?-запитала Юля.
-Чесно? Ні!
-Тоді я все одно розповім, бо ти маєш знати з ким спілкується твій брат,-наполягала подруга.
-А звідки ти це все знаєш?-поцікавилася я.
-Макс розповідав і Гугл допоміг, бо Ілля теж спортсмен і засвітився в ЗМІ.
-Та ти що!-з іронією відповіла я, бо втомилася від розмови , яка убиває стільки часу.
-Можливо, Ілля тобі сподобається. Він симпатичний хлопець,-ці слова змусили мене встати з ліжка, де я перед тим лежала.
-Що? З цього потрібно було і починати. Звести мене вирішила? Дзуськи ,не вийде !-ледь не кричала я у слухавку, а потім вибила дзвінок. Юля ще декілька разів намагалась мені зателефонувати, але я весь час збивала.
Як так можна ? Захотіла знайти мені хлопця? А я просила? У мене вже є чоловіки ,яких я люблю . І це мій тато і брат. Більше мені нікого не потрібно.
До речі , про брата. Ми з ним двійнята , я на дві хвилини від нього менша, але він вважає , що може бути мені старшим братом. Хай вважає, його ж не перепреш. Ну взагалі ця риса у нас спільна. Хто б що не говорив, але у нас особливий зв’язок і ми майже завжди разом, тому цей місяць ,поки Макс був з командою на змаганнях у Барселоні, були для мене складними. Але я щаслива , що завтра зможу знову його побачити. І тепер мені не буде сумно у великій квартирі та у школі, а ще не доведеться весь час вислуховувати балаканину Юлі. Я звичайно рада , що моя найкраща подруга і брат у стосунках ,але вона за його відсутності ніби збожеволіла. І доказом є її неймовірне бажання знайти мені пару. Жах!