Розділ 7

— А тепер хутко до хати, — скомандував відьмак, прочинивши широко двері. Мальва ще секунду спостерігала за Левом, який здавався надто збентеженим своїми новими відчуттями, а тоді схопила його за рукав і потягнула за собою в хату. Відьмак зачинив двері, щойно вони опинилися всередині.

— Давайте трави, — гукнув він грізно.

Мальва потягнулася до наплічника і просто витрусила на земляну підлогу все, що там було. Відьмак схопив пучок свіжих трав, стиснув його в долоні, дмухнув і трава вмить висохла. Він розтер її між пальцями і посипав на поріг.

— Це їх затримає, але не надовго, — пояснив.

— Як вони нас знайшли? — Мальва все ще тримала Лева за рукав, — І що з Левом?

— Скажи, як йому ім’я підходить, — гмикнув дід, — Пусти його, нехай відчує себе.

Мальва відпустила. Зробила крок вбік. Лев закрутився, волосся видовжилося і вклалося у волохату руду гриву. Кігті на пальцях видовжилися, затверділи і закрутилися півмісяцем. Лев по черзі підносив свої руки до лиця, роздивлявся. Пальці поволі вкривалися рудою шерстю. Одяг ставав тісним, напинався, поки не тріснув і не злетів клаптями додолу. Тіло змінювалося, росло і вкривалося шерстю. Коли у нього з’явився товстий хвіст з китицею на кінці, він впав на чотири лапи і гучно заричав, струсивши пишною гривою. Тепер він повністю перетворився на справжнього лева. Великого і м’язистого, з шерстю, що світилася в темряві.

— То ти… — Мальва повільно задкувала, приклавши руку до грудей, — Ти все ж перевертень. Тільки не такий… Як… Чому…

Лев наступав, з кожним його кроком тіло Мальви стискалося, руки тремтіли, коліна підгиналися. Їй не вистачало повітря, серце калатало, ніби от-от вискочить з грудей. Вона повільно відступала, крок за кроком. Поки не вперлася спиною в стіну. Далі відступати було нікуди. Лев наблизився, обнюхав її і потерся гривою об її щоку. Лизнув шершавим язиком, тицьнув мокрим носом в її руку. Вона розкрила долоню. Він уткнувся мордою в її руку, почав тертися щокою, замурчав.

Мальва нарешті зробила вдих. Рука сама знайшла гриву і обережно погладжувала її. Його муркотіння віддавало вібрацією в усьому її тілі. Ті самі відчуття, що і тоді, на галявині.

Відьмак спостерігав за ними з посмішкою.

— Я відчувала його, — ледь чутно Мальва зверталася до відьмака, — Просто не розпізнала одразу. Це все через те, що сили у мене трішки більше, ніж нічого.

Відьмак розсміявся. Голосно, розкотисто. Так, що від його сміху цокали склянки і банки на поличках.

— Ти називаєш оце все «трішки більше, ніж нічого»? — перепитав відьмак, відсміявшись, — Та в тобі її стільки, що ти і втримати її не можеш, так і ллється на землю даремно, проростає мальвами, бринить у повітрі.

— Але ж… я ще не пройшла ініціацію, — розгублена Мальва не припиняла погладжувати Левову гриву, її заспокоювало його муркотіння, його — її дотики. — Мені ж треба перевертня знайти, щоб…

Мальва поглянула на Лева. Вона все ж його знайшла, перевертня. Нехай і не такого, як очікувала. І тепер нізащо нікому його не віддасть. Нехай навіть і до ковену їй тепер буде зась.

— То все через Белу, — зітхнув відьмак, плечі його опустилися, — Вона хотіла темний бік тобою підсилити, тому і чекала кривавого місяця.

— Бела? Хто така Бела? — перепитала Мальва, щось знайоме крутилося в її думках, та вхопити те не вдавалося.

— Беладона, — гмикнув відьмак, — Моя Бела.

— А ти тоді хто? Звідки знаєш її? — не вгавала Мальва.

— А я теж «трішки більше, ніж нуль» — знову гмикнув, — Не пішов за нею і став ніким. Для неї.

— Але ж ти старий такий був. Де твоя борода поділася?

— Ну так ви ж старого відьмака шукали? Старався виправдати ваші очікування, — засміявся знову, — Як і ви.

— То ми тепер вільні? 

— Ви завжди такими були, просто обирали бути «нічим для інших» замість того, щоб дослухатись до власного голосу.

На вулиці щось гупнуло, двері здригнулися. Мальва глянула на відьмака.

— Що тепер буде?

— Не знаю. Все від вас залежить.

— А у нас є вибір?

— Вибір є завжди. А от часу у нас обмаль.