Розділ 2

Плентався Лев лісом з наплічником на спині, кидався камінцями в калюжі, ганявся за птахами. Аж поки не натрапив на галявину, порослу будяками. А на ній — чорноволоса красуня. Розстелила свою червону сукню, засіла в будяках, мов у засідці і говорить, дивлячись в якусь цеглину. Він застиг, мов заворожений її вродою. 

— Кхм-кхм, — приклав кулака до рота, покашляв, щоб привернути увагу. Дівчина ніби й не мочала його, продовжувала говорити тихим хриплим голосом, дивлячись зеленими очиськами в незрозумілу штуку.

— КХМ-КХМ, — гучніше покашляв Лев. Провів долонею по своєму рудому чубу, начепив найкрасивішу свою усмішку.

— Не губімося, мої підписники, — проворкувала дівчина, — Завтра буде новий контент.

Дівчина вимкнула телефон і поглянула на Лева зеленими очиськами. Лев смикнувся. В повітрі запахло прілим листям і димом від ватри.

— Якого біса ти мені контент зіпсував? — спитала дівчина, — Тобі лісу мало? Дивак!

Вітер пробігся галявиною, пригнувши квітучі будяки до землі. Заплутався у вітах дерев, просвистів біля Левового вуха.

— Це я дивак? — розкосі очі Лева раптово округлилися, — Це ти дивна. Говориш з каменюкою, кажеш слова, яких не існує! Ти чаклунка? Відьма?

— Ні, — крива посмішка, що мигцем скривила червоні губи на лиці дівчини, мала б налякати Лева, але він її навіть не помітив. Все дивився у зелені очі, — Я, матері його ковінька, ФЕЯ лісова.

— А ти точно фея, а не відьма?

— Точно-точно. Просто настрій гімняний, — дівчина усміхнулася на один бік, роздивляючись рудоволосого хлопця.

— Фух. То он чого ти з камінцем говориш, — видихнув Лев, — З природою спілкуєшся…

— Ти що, з лісу вибіг? — дівчина з цікавістю стала розглядати Лева. Провела поглядом від рудого чуба до зелених чобіт і назад. 

— Таки з лісу, — кивав Лев, чуб його підскакував з кожним кивком голови, — А ти мала б знати, що я тут живу, якщо ти — лісова фея. Я Лев, до речі.

— Та бачу, що не кінь, — гмикнула дівчина, — Я… Мальва. А це не камінець, а телефон. Ти бачив коли-небудь телефон?

— Ні. А що це? 

— Ай, забудь, — махнула рукою перед його очима і він справді забув. Кліпнув двічі, руді вії повільно затріпотіли на вітрі і очі вп’ялися в обличчя дівчини. 

— Я Мальва, — повторила своє ім’я.

— Лев, — усміхнувся легінь.

Дівчина обійшла навколо Лева, розглядаючи його з усіх боків.

— Куди так спішиш, любчику, що біжиш не розбираючи дороги?

— Та таке, — махнув, — Дідугана-відуна шукаю. Не знаєш де він живе?

— Тю, то я ж фея лісова, все тут знаю, — її очі зблиснули сонячними зайчиками, мигцем промайнув хижий вишкір на лиці, — Хочеш, проведу тебе?

Лев про таке й не мріяв. Йому б аби хто сказав, куди йти і то було б добре. А тут така удача.

— Хочу, — кивнув головою в такт своїм словам, в його животі забурчало. — Тільки давай спочатку поїмо. У мене тут є.

Він зняв наплічник зі спини і поставив його посеред будяків. Розстібнув блискавку і дістав наїдки.

— Я залюбки, — Мальва всілася поруч з наплічником, провела руками понад будяками і перед ними з’явився гладкий пеньок, як бенкетний стіл. — Пригощай.

Лев виставив усі наїдки, дістав ножа з-за пояса, нарізав хліба, сала, огірочків. Мальва ухопила великий шмат хліба, примостила поверх нього шмат сала, потім огірочки, знову сало. І накрила то все зверху товстим шматком хліба.

— Ого, — вигукнув Лев, — У нас на таких дівчат кажуть відьми. Такими порціями їси і така струнка.

— То у мене гени такі, — відповіла Мальва з повним ротом смакоти.

Лев і собі змайстрував бутерброда і акуратно відкусив шматок. Очі самі заплющилися від задоволення. Сметанки б ще сюди…

Поки Лев смакував з заплющеними очима, Мальва зробила собі ще два бутерброди і наїдки скінчилися. Лев розплющив очі — перед ним на пеньку стояла порожня банка з-під сала, хустина з-під хліба і слоїк з-під огірків.

— Ого, — вигукнув Лев, — не знав, що ти така голодна.

— Будеш доїдати? — Мальва кивнула на залишок бутерброда, що Лев тримав у руці.

Лев поглянув на бутерброд, перевів погляд на усмішку Мальви. Вона часто закліпала повіками, що аж вітерець, створений її чорними віями, поворухнув його рудого чуба. Поглянув їй в очі і простягнув руку з надкушеним бутербродом уперед.

Мальва взяла бутерброд і цілим запхнула до рота. Прожувала двічі і голосно ковтнула.

— То що йдемо? — спитав Лев, коли з обідом було покінчено.

— Ти що, з дуба впав? — випалила Мальва, — Тепер треба полежати, щоб сальце зав’язалося.

Вона провела рукою понад будяками і вони сплелися у пухку постіль. Мальва розставила руки в сторони і повільно, мов пір’їнка, впала на спину. Поплескала долонею поруч себе.

— Лягай вже, — позіхнула, — Все одно до діда вже немає що нести. То й не варто спішити.