Розділ 1

Чоботи так натерли, аж вити хотілося, та Лев їх не знімав — батько заборонив. Лев слухався батька, ладен був на все, щоб заслужити його визнання, стати його гордістю. Він нахилився, підсмикнув халяву, поворушив пальцями — стало трохи легше. Поправив жмут хмизу на згині ліктя, прикинув на око чи достатньо. Можна вже вертатися.

Ліс притих з того часу, як Лев ступив на його територію, тільки легкий вітерець гуляв поміж крон дерев. Так завжди було. Ліс відчував його, визнавав у ньому сина вожака вовчої зграї. 

Нагнувся, підняв суху гілку з землі, склав решти, притиснув до себе. Батько казав принести достатньо. Лев назбирав достатньо і трохи більше. І ще одну гілочку. 

Він вийшов з хмизом у руках на галявину. У старій хатині край лісу клубочився дим з труби. Промені ранкового сонця ховалися у зморшках кудлатого стариганя, коли той рубав дрова на подвір’ї. У його чорному волоссі виблискувало сиве пасмо.

— Батьку, давайте я порубаю, — Лев наблизився, поклав хмиз поруч з порубаними дровами і потягнувся до сокири.

— Облиш, Леве, — гаркнув батько, відсмикнувши сокиру вбік, — Я сам впораюсь. Куди тобі. Он іди повишивай чи що…

Лев з силою стиснув зуби, пальці сплелися в кулаки до побіління кісточок, та все ж змовчав, проковтнув образу. Нахнюпився, поплентався до хатини, сів на ганку. 

Сердився на нього батько. Через Лева мусить жити поодаль від зграї. Ось минулого року ініціацію проходив і що? Ганьба. Син вожака — і не зміг стати вовком. Та що там, навіть наполовину не зміг. Та хіба ж це його вина? Хіба він сам не хоче бути як вони усі? Має бути спосіб розкрити силу і він його знайде.

Дерев’яні сходи ганку, на яких сидів Лев, рипіли, наче теж були ним невдоволені. Це дратувало. Все тут, у цьому дворі, нагадувало про його ваду. Він ніхто, недововк, недолюдина, непутящий син. Слабак. Нікчема.

— Слухайте, батьку, — Лев знову підійшов до батька, виструнчився. Стиснув руки в кулаки, — Я чув, що є надія. По той бік лісу дід старий живе. Такий старий, що під зморшками очей не видно. То кажуть, що він штуки всякі знає, як повернути сутність. Трави різні має, істину відає.

— Хто каже? — батько аж дрова припинив рубати, підвів голову та й глянув на сина.

— Люди кажуть…

— То ти вже з людьми вошкаєшся… — зітхнув батько і повернувся до рубання дров, — Нічого тобі не поможе. Сиди вже вдома.

— А я всеодно піду, — струснув довгим рудим чубом хлопець, щоб той не падав йому в очі, — Трав принесу і слова попитаю. Ну, щоб стати таким, як усі у зграї. 

Батько лиш гмикнув у чорні вуса і закотив очі під лоба.

— У лісі небезпечно, — сказав він, — Там якраз перед повним місяцем червоні відьми збираються, а ти сам знаєш, що вони полюють на нас. Дуже вже їм хочеться вовку кров пустити. А ти хоч і нікчемний, та все ж перевертень. Твоя кров на ціну золота. Та й здобич ти легка без вовчої натури. Попадешся — я тебе рятувати не піду.

Звісно, що не піде. Йому й так дісталося — ризикувати власним авторитетом і владою через непутящого сина. Але Лев зробить, все що в його силах, щоб повернути все як було. Може й дідо той розкаже, чого так вийшло. Чого він не такий, як усі.

Лев пішов до хати. Взяв глек вина червоного, що сам його робив, на могорич. Дістав з льоху банку консервованих огірків і закатаного сала. Дідугану то неабиякий скарб. Склав все у наплічник з мішковини і закинув його на спину. Переступив через поріг. Двері позаду з силою ляснули — протяг зачинив. 

Зупинився біля тину, оглянувся назад. Батько продовжував рубати дрова, певно й не помітив, що Лев пішов. Хотів погукати його, щоб той махнув йому рукою, побажав вдалих пошуків. Вже й рота розтулив, та звук сокири, що розбиває дерево на шматки, спинив слова. Вони застрягли в горлі, так і не вилетівши з рота. Лев проковтнув їх, видихнув. Опустив голову і ступив через межу лісу. Кілька широких кроків і він згубився серед дерев. Тільки яскраві зелені чоботи ще миготіли поміж чагарників.

Де того дідугана шукати, Лев не знав напевне. Та в когось дорогою сподівався напитати. Скільки там того лісу…

Позаду залишились батьківський поріг і гіркота поразок, попереду — незвідані стежки і пошук істини. За два дні — повня. Ліс більше не підігравав синові вожака: скрипів сухим деревом, безжально куйовдив вітром руду чуприну. Неохоче розступався, пускаючи Лева вглиб, туди, де сонячні відблиски на зелених чоботях здавалися єдиним джерелом світла у темних хащах.