Розділ 29: Тремтіння в механізмі

Окріум завжди був світом монохрому. Сірі стіни, сіре небо, сірі думки. Ритмічне гудіння величезних вентиляторів та нескінченний скрегіт конвеєрів створювали білий шум, який замінював мешканцям міста-заводу саму тишу. Люди тут не жили — вони функціонували. Їхні очі були порожніми дзеркалами, в яких відбивалися лише графіки виробітку та стерильне світло ламп.

Але в ту мить, коли Еліас у глибинах Сянь Юань торкнувся Серця Горі, по самій структурі реальності пробігла тріщина.

Це не було фізичне коливання. Це була хвиля чистого, первісного Резонансу, яка прошила Окріум від найнижчих житлових блоків до верхівки Палацу. Золота вібрація пройшла крізь сталь та бетон, наче їх не існувало, вона ніби прорізала саму реальність. На одну коротку, неможливу секунду механізм забуття дав збій.

У величезній їдальні для робітників металургійного цеху, жінка в брудному комбінезоні раптом застигла, не донісши ложку до рота. Її погляд, що роками був прикутий до підлоги, раптом сфокусувався на власних руках. І в цю мить сіра пелена в її мозку розірвалася.

Вона відчула м’яке, живе тепло. У її свідомості спалахнув спогад: крихітні пальці, що стискають її мізинець, запах дитячого волосся та тихий сміх, який був дорожчим за всі скарби світу. Це було так реально, що вона мимоволі розвела руки, намагаючись обійняти це примарне видіння. Вона згадала дотик дитини — дотик, який випалили з її пам’яті роки тому, але який зараз повернувся з силою розпеченого металу. З її очей, що давно забули про сльози, покотилися важкі, гарячі краплі.

За сусіднім столом молодий чоловік, чиє обличчя нагадувало висічену з каменю маску, раптом вхопився за голову. Його пробило тремтіння. Перед його очима постала справжня ніч — оксамитова, глибока, всіяна мільйонами вогнів, які він колись називав «зорями». Він згадав, як стояв на пагорбі, і вітер лоскотав його обличчя, приносячи запахи квітів та вологої землі. Він згадав почуття свободи — таке величезне, що воно не вміщалося у грудях. Він відкрив рота, щоб закричати від захвату, але з горла вирвався лише хрип.

По всьому місту відбувалося те саме. У тісних коридорах, на шумних заводах, у напівтемних кімнатах, у своїх домівках люди завмирали, вражені спалахами власного минулого. Хтось згадав смак солодкого фрукта, хтось — мелодію, яку співали губи коханої людини, хтось — гіркоту прощання, яка зараз здавалася солодшою за нинішню порожнечу. Окріум покрився тріщинами. Люди дивилися одне на одного, і вперше за багато років вони бачили не гвинтики в машині, а живих істот, що страждають. Між ними простяглися невидимі нитки емпатії, світло яких було настільки яскравим, що Синхронізатори на їхніх потилицях почали іскритися від перевантаження.

Це був момент істинного життя. Момент, коли людство Окріуму знову знайшло свій голос.

Але Тінь, що ховалася в Палаці, відчула цей спалах першою. У тій частині зали, де світло ламп було найслабшим, темрява почала конвульсивно стискатися. Істота, соткана з анти-резонансу, відчула цей приплив світла як фізичний удар. Кожен спогад робітника, кожен подих ніжності в місті завдавав їй болю, який неможливо було витримати.

Тінь не просто лютувала — вона відчувала екзистенційну загрозу. Для її сутності потрібна була тиша, а Окріум зараз кричав мільйонами пробуджених сердець. Фіолетові іскри анти-енергії зривалися з її прозорих рук, пропалюючи мармур підлоги. Вона знала: цей Резонанс прийшов від Хранителя. Еліас знову зробив неможливе — він достукався до дна, де ховалася людська суть.

Тінь затремтіла, перетворюючись на вихор чорного диму. Вона не могла дозволити цій музиці тривати. Вона не могла дозволити їм пам’ятати.

І тоді Шен, відчуваючи крижану волю свого «Радника», віддав наказ.

«Чорне Сонце», встановлене на вершині центрального шпиля, почало розгортатися. Велетенський диск із темного, поглинаючого світло металу почав вібрувати. Це була вібрація смерті — звук, що заперечував саме існування звуку.

Коли перша хвиля анти-резонансу вдарила по житлових ярусах, трагедія набула нового масштабу.

Жінка, яка щойно плакала, згадуючи дотик своєї дитини, раптом відчула, як у її голові щось холодно клацнуло. Тепле відчуття маленької долоні в її руці почало вислизати. Вона відчайдушно намагалася втримати цей образ, вона стискала пальці в кулаки, намагаючись зберегти залишки тепла, але «Чорне Сонце» було нещадним. Це було схоже на те, як хтось грубо вириває сторінку з книги прямо з м'ясом. Спогад зблід, став плоским, а потім просто розчинився, залишивши на своєму місці чорну діру. Її обличчя знову стало порожнім, сльози на щоках висохли, а в очах згасло останнє світло. Вона підняла ложку і продовжила їсти свою сіру кашу, не пам'ятаючи, чому секунду тому вона відчувала себе найщасливішою людиною у світі.

Юнак, що бачив зорі, впав на коліна. Він кричав, бо бачив, як нічне небо в його голові затягується брудною сіркою. Він намагався вимовити слово «свобода», але мова більше не слухалася його. «Чорне Сонце» висмоктало сенс із цього слова, залишивши лише пусту оболонку звуку. Він підвівся, обтрусив штани і пішов далі своєю маршрутною лінією, знову ставши ідеальним кур'єром, чий розум був чистим аркушем.

По всьому Окріуму життя знову згорталося, як папір у вогні. Тріщини в реальності почали затягуватися іржею та безнадією. Це було гірше, ніж просто забуття — це було відчуття втрати, яку ти не можеш назвати. Люди відчували фантомний біль у тих місцях, де щойно були їхні спогади, але вони не знали, чому їхні душі стогнуть.

Тінь у Палаці повільно заспокоїлася. Вона спостерігала за моніторами, де графіки емоційного фону Окріуму стрімко падали до нуля. Тиша поверталася. Холодна, штучна тиша, в якій не було місця для музики.