Розділ 27: Серце Творця

Зала Відлунь більше не нагадувала тиху печеру. Тепер це було епіцентром бурі, що застигла в часі. Повітря стало настільки густим від золотого пилку Резонансу, що кожен вдих віддавався металевим присмаком на язику. У центрі, на кварцовому підніжжі, пульсувало Серце Горі. Це був складний кристал, чиї грані заломлювали світло так, наче всередині нього було ув’язнене сонце. Він не просто світився — він дихав, і кожен його спалах збігався з ударами серця Еліаса.

Еліас стояв за кілька кроків від артефакту. Він відчував, як Книга Порожнечі на його поясі буквально виривається з кріплень, прагнучи воз’єднатися з кристалом. Але він вагався. Вперше за весь час він відчував не страх, а дивний, майже забутий спокій.

Лянь стояла поруч, і її тривога була майже відчутною фізично. Вона дивилася на Серце Горі не з надією, а з прихованим жахом. Для неї цей артефакт був загадкою, стародавньою силою, яку вона не могла контролювати. Вона бачила, як Книга змінює Еліаса, як він стає дедалі більше схожим на Хранителів із легенд, і понад усе вона боялася, що це злиття стане його кінцем. Що та людина, яку вона кохала тисячу років, просто розчиниться в нескінченних потоках енергії, ставши частиною каміння — могутньою, але недосяжною.

— Тобі не страшно? — тихо запитала вона, і її голос ледь пробився крізь гудіння кристала.

Еліас повернув до неї голову. Його очі вже мали золотий відтінок, але в них все ще була та м’якість архіваріуса, яку вона так цінувала.

— Ні, — відповів він, і на його обличчі з’явилася слабка усмішка. — Це дивно, Лянь. Тут, у цьому залі, я вперше за все життя почуваюся... вдома. Наче всі мої блукання в Окріумі були лише довгим шляхом до цих дверей.

Лянь зробила крок ближче, її пальці торкнулися його руки. Вона відчула, як через його шкіру проходять розряди енергії.

— Тобі тут так спокійно, бо ти відчуваєш ритми власного серця в цих стінах, — промовила вона, і в її очах забриніли сльози. — Ти забув, як побудував цей притулок, але каміння пам’ятає тепло твоїх рук. Я боюся, Еліасе. Я боюся, що коли ти торкнешся Серця, ти згадаєш усе, крім мене. Що ти станеш частиною цієї схеми і більше ніколи не подивишся на мене так, як зараз.

Еліас на мить затримав погляд на її обличчі. Він бачив її страх — страх жінки, яка готова була битися з цілою імперією, але була безсилою перед величчю його долі.

— Я не зникну, Лянь, — пообіцяв він, хоча сам не знав, чи зможе дотримати слова. — Якщо я побудував це місце, значить, я зробив це для того, щоб ми мали куди повернутися.

У цей момент до зали вбігла Мейлін. Вона задихалася, її обличчя було в попелі, а очі сяяли несамовитим світлом.

— Джин... — видихнула вона, спираючись на колону. — Він згадав! Він тримає Східну Браму. Його очі... Лянь, вони стали золотисто-сливовими. Він розніс Стирачів одним імпульсом. Він просив передати, що Вартовий на посту і чекає на твій сигнал, Еліасе!

Ця звістка стала останньою іскрою. Еліас відчув, як усередині нього щось клацнуло. Час сумнівів минув. Він зрозумів, що кожен удар бура зверху — це не просто руйнування, це виклик.

Він підійшов до Серця Горі. Лянь затамувала подих, її рука злетіла до грудей, наче вона намагалася втримати власне серце. Вона бачила, як простір навколо Еліаса почав викривлятися.

Еліас простягнув руки. У той момент, коли його пальці торкнулися холодних граней кристала, світ перестав існувати.

Пробудження було миттєвим і нищівним.

Спочатку був біль — такий сильний, що свідомість Еліаса мала б розсипатися на тисячу уламків. Але замість цього вона почала збиратися. Він відчув, як усередині нього розриваються печатки, які він сам наклав на себе тисячі років тому. Книга Порожнечі вибухнула світлом, її сторінки горталися з неймовірною швидкістю, вливаючи в його розум те, що було стерто.

Він побачив Небесні Сади. Але тепер це були не просто красиві картинки — це була його реальність. Він бачив себе — Хранителя Резонансу, який стояв у центрі цього величного світу. І він згадав момент, коли все змінилося.

Він побачив Акуму. Колись — їхнього друга, майстра ілюзій, чия вірність здавалася непохитною. Але в спогадах Еліаса Акума стояв у залі, схожій на цю, і в його очах горіла чорна заздрість. Акума не просто хотів порядку — він хотів володіти тим, що створював Еліас. Він хотів Лянь. Він хотів бути єдиним голосом у всесвіті.

«Ви граєтеся з хаосом, — шипів Акума у видінні. Його голос резонував із тим самим холодом, який тепер виходив від Шена. — Я дам світу тишу, в якій не буде місця для вашої недосконалої любові.»

Еліас бачив, як Акума зрадив їх у найвідповідальніший момент, відкривши шлях Порожнечі в саме серце Садів. Він бачив відчай на обличчі Джина і жах у зіницях Мейлін.

І саме тоді, у тому минулому, Еліас зрозумів: Сади не врятувати. Але він може врятувати їхнє майбутнє. Він побачив Мейлін — милу дівчину з очима, що бачили крізь тисячоліття. Вона плакала, тримаючи його за руку, і шепотіла про можливе майбутнє: «Воно повернеться... залізо і порожнеча повернуться. Ми маємо сховатися там, де камінь пам’ятає музику.»

У стані злиття Еліас нарешті усвідомив істину, від якої здригнулося все місто. Сянь Юань не був випадковою знахідкою. Це був його проект. Його шедевр. Він бачив, як він сам, задихаючись від наступаючої Порожнечі, вириває шматок своєї душі — свою силу творця — і вкладає її в Серце Горі. Він створив цей артефакт як якір, як запасний план на випадок, якщо передбачення Мейлін справдяться.

— Я ЗГАДАВ... — цей голос пролунав не з вуст Еліаса, а відлунював у кожному тунелі Сянь Юань.

Золоте світло Серця Горі спалахнуло з такою силою, що стіни Зали Відлунь стали прозорими. Еліас більше не стояв на підлозі. Він левітував, оточений кільцями чистої енергії. Його очі... тепер у них не було просто золота. У них крутилися зірки, а зіниці стали глибокими, як сам космос, з якого вони колись прийшли.

Він подивився на неї, і Лянь відчула, як її страх розсіюється, замінюючись неймовірною силою. Він пам’ятав її. Він пам’ятав кожен їхній подих, кожне слово, сказане пошепки під золотими кронами, що тепер стали лише пилом історії. У цьому погляді була вічність, яка нарешті перестала бути тягарем і стала їхньою спільною опорою.